Наступні дні тягнулися в’язко. Вранці аналізи, вдень розмови зі слідством, увечері крапельниці й короткі бесіди з Тарасом. Він розповів Марті, що продав квартиру матері. Формально це вимагало часу й юридичних процедур, але рішення було ухвалене одразу.
— Я не можу залишити собі місце, де готували твою смерть, — сказав він. — Гроші підуть на лікування, реабілітацію і психолога. Нам обом він потрібен.
— Ти не зобов’язаний розплачуватися за її вчинки.
— Зобов’язаний перестати жити так, ніби її вчинки мене не стосуються.
Марта не сперечалася. Вона бачила, як тяжко йому давалася нова правда. Для неї Галина Андріївна була небезпечною свекрухою, мучителькою, жінкою, яка роками точила їхній шлюб. Для Тараса вона була матір’ю. Людиною з дитячих спогадів, із хвороб, свят, шкільних ранків, безсонних ночей. Тепер кожен теплий спогад доводилося перевіряти: чи була це любов, чи ще одна нитка повідка?
За тиждень лікарі дозволили виписку. Тарас привіз одяг і допоміг Марті перевдягтися. Вона ще швидко втомлювалася, і шлях від палати до виходу видався майже довшим за весь лікарняний тиждень.
Біля дверей їх зустріли люди з камерами. Історія вже розійшлася місцевими новинами: свекруха, отруєння, квартира, стара смерть першої дружини. Мікрофони потяглися до обличчя Марти.
— Як ви почуваєтеся? Ви пробачили чоловіка? Чи правда, що свекруха все планувала заздалегідь?
Тарас обійняв її міцніше.
— Без коментарів. Дайте їй пройти.
У машині Марта заплющила очі.
— Я ненавиджу, що на нас дивляться як на чужу сенсацію.
— Це мине. А ми не зобов’язані їм нічого пояснювати.
Удома на неї чекав інший сюрприз. У квартирі пахло свіжими шпалерами й чистим деревом. Фіранки були новими, меблі переставлені, старий килим зник, на кухні стояла ваза з тюльпанами. Тарас ніяково розвів руками.
— Я хотів, щоб ти повернулася не туди, звідки тебе забрали, а додому. По-справжньому додому.
Марта підійшла до вікна й відчинила стулку. Повітря вірвалося в кімнату прохолодне, живе.
— Дякую.
Він став поруч, не наважуючись обійняти без дозволу. Вона сама поклала голову йому на плече.
Того ж дня прийшов слідчий. Він повідомив, що Галина Андріївна почала давати зізнавальні свідчення. Вона зізналася не лише в замаху на Марту, а й у давньому злочині проти Оксани Ткаченко. Після ексгумації фахівці знайшли сліди того самого препарату. Стара історія, яку колись списали на нещасний випадок і брак доказів, ожила з моторошною ясністю.
— За її словами, вона захищала сім’ю від чужих жінок, — сказав Гриценко. — Спершу вашого батька, потім вас.
Для Тараса це звучало як вирок не лише матері, а й його власному дитинству. Він згадував, як Галина Андріївна вчила його не довіряти чужим, як казала, що сім’я завжди має триматися разом, як повторювала: «Тільки мама ніколи не зрадить». Тепер ці фрази оберталися іншим боком. Вона не вчила його любові до сім’ї — вона будувала фортецю, в якій сама призначила себе єдиною вартовою, суддею і господинею.
Тарас довго мовчав. Потім сів на край дивана й закрив обличчя руками. Марта не стала казати, що це божевілля. Це було очевидно. Вона просто сіла поруч, бо іноді присутність важливіша за слова…
