Увечері в квартирі Галини Андріївни провели обшук. Слідчі знайшли те, що вона не встигла знищити: упаковки снодійного в шкатулці з прикрасами, чернетки документів, старі фотографії, списані зошити. В одній теці лежали папери на квартиру Марти — підроблені дарчі, заповіти, копії паспортних даних, начерки підписів. За одним варіантом Марта нібито передавала житло чоловікові, за іншим Тарас мав оформити його на матір «на знак вдячності за турботу».
Знайшлося й листування з Раїсою Климчук. Там обговорювалися ліки, дозування, способи приховати сліди, фрази для лікарів, якщо стане зле обом подружжю. Раїсу затримали того ж дня. На першому ж допиті вона розгубилася й почала розповідати: Галина Андріївна готувалася понад місяць, говорила про перешкоду, про чужу жінку, яка забрала сина, і про квартиру, яка «має служити сім’ї».
У шафі за стосом старої білизни виявили й дивну ганчір’яну ляльку, утикану голками. Слідчі не надали їй такого значення, як документам і лікам, але для Марти ця знахідка стала окремим холодним підтвердженням: ненависть Галини Андріївни давно вийшла за межі звичайної сімейної неприязні. Вона ніби створила навколо невістки цілий ритуал знищення — у паперах, словах, предметах, планах.
Тарас слухав слідчого й майже не впізнавав власного життя. Кожна нова деталь здавалася каменем, що падав у воду й підіймав із дна ще більше бруду. Він згадував, як мати роками скаржилася на самотність, як плакала телефоном, як дорікала Марті в холодності. Тепер багато сцен складалися інакше. Не слабкість. Не безпорадність. Керування.
Марта відновлювалася повільно. Перші дні вона говорила мало, швидко втомлювалася, іноді плутала час доби. Лікарі називали її стан рідкісною вдачею: організм витримав, бо небезпечного напою вона випила менше за інших. Тарас приходив щодня, приносив квіти, сидів мовчки, якщо вона спала, і ловив кожен рух її пальців.
Одного разу вона спитала:
— Ти тепер віриш мені?
Він опустив голову.
— Так. Але це слово надто маленьке. Я мав повірити раніше.
— Я не могла сказати без доказів. Ти завжди знаходив їй пояснення.
— Бо боявся побачити правду. Мама все життя тримала мене поруч хворобами, сльозами, почуттям обов’язку. Я думав, якщо відмовлю їй, стану поганим сином.
Марта подивилася на нього з утомленою ніжністю.
— Ти був сином. А вона цим користувалася.
Слідчий Гриценко приходив до неї кілька разів. Питав про дзвінки, про дивну вечерю, про слова, сказані перед втратою свідомості. Марта розповідала докладно, хоча після кожної розмови довго лежала із заплющеними очима.
Після візитів слідчого Марта часто просила залишити її саму на кілька хвилин. Не тому, що не хотіла бачити Тараса, а тому, що їй потрібно було заново зібрати себе після кожного повторення. Розповісти про компот означало знову відчути його гіркоту. Вимовити вголос слова свекрухи — знову опинитися в тій кімнаті, де повітря було густим, а чужа усмішка розпливалася перед очима. Вона розуміла необхідність свідчень, але тіло реагувало раніше за розум: хололи долоні, пересихало в роті, починало тягнути під ребрами.
Тарас сидів у коридорі й чекав, поки вона покличе. Раніше він неодмінно спробував би зайти, допомогти, втішити, зробити бодай щось, аби не відчувати безсилля. Тепер учився поважати навіть її мовчання. Це теж було частиною їхньої нової довіри: не рятувати силоміць, а бути поруч настільки близько, наскільки вона готова підпустити.
— Вона назвала мене Оксанкою, — сказала вона одного разу. — Не вперше. Але тоді це прозвучало так, ніби вона бачила не мене.
Тарас дістав теку, яку передав детектив.
— Оксана Ткаченко була першою дружиною мого батька. Вона померла до мого народження. Тоді вирішили, що доказів замало. Тепер справу піднімуть знову.
Іноді вони поверталися до імені Оксани знову й знову. Для Марти це ім’я стало не просто частиною розслідування, а попередженням із минулого. Та жінка колись теж, імовірно, помічала дивини, відчувала неприязнь, намагалася пояснити собі чужу холодність. Але поруч не виявилося ні запису, ні людини, яка повірила б її тривозі. Марта думала про неї без містики й пафосу, з тихим людським жалем: чуже життя обірвалося, щоб Галина Андріївна могла посісти місце поруч із Павлом, а потім збудувати на цьому свою владу.
Тарас слухав і мовчав. Його власне народження тепер виявилося пов’язаним зі злочином, про який він не просив і якого не міг змінити. Психолог потім скаже йому, що провина за вчинки матері не належить дитині. Але прийняти це серцем було важче, ніж зрозуміти розумом.
Марта зблідла. Її власний кошмар раптом виявився повторенням чужого, давно похованого. І від цієї думки стіни палати ніби стали ближчими…
