Життя без прикрасНа роботі наступного дня на неї чекав Мирон. Він стояв біля кабінету з двома стаканчиками кави й виглядав так, ніби опинився там випадково, хоча Олеся вже розуміла: випадковості в уважних людей рідко бувають такими точними.
— Доброго ранку, — сказав він, простягаючи стаканчик. — Вирішив, що після такого тижня кава може стати в пригоді.
— Ти не помилився. Дякую.
Він не ставив зайвих запитань, не намагався витягти подробиці з цікавості. Лише спитав:
— Як ти тримаєшся?
Олеся прислухалася до себе й несподівано відповіла чесно:
— Краще, ніж думала. Навіть, мабуть, краще, ніж раніше.
Мирон кивнув.
— Якщо сьогодні на презентації знадобиться підстраховка, скажи. Я поруч.
Ця фраза була простою, але в ній не було тиску. Олеся раптом зрозуміла, як відвикла від допомоги, за якою не йде рахунок.
До обіду зателефонувала Дарія Іллівна.
— Олеся, у мене новини. Роман найняв представника. Станіслава Ярославовича Гнатюка.
— Це погано?
Юристка помовчала.
— Скажімо так, він відомий агресивною манерою. Любить тиснути, залякувати, шукати слабкі місця. Уже запросив зустріч, пропонує мирне врегулювання.
— Тобто спробують змусити мене відступити?
— Найімовірніше. Вони можуть будувати лінію на тому, що ви марнотратні, емоційні, що пішли без причини. Можуть чіплятися до вашого особистого життя, до роботи, до будь-яких пліток. Попереджаю заздалегідь, щоб ви не розгубилися.
Олеся стиснула пальці навколо телефона.
— Нехай пробують. У нас є документи.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.