Решту дня Олеся свідомо занурилася в роботу. Проєкт вимагав уваги, і це рятувало. Вона перевіряла макети, відповідала клієнтові, погоджувала правки, складала план запуску. На презентації говорила спокійно, впевнено, майже з колишньою легкістю. Начальник, Борис Андрійович, після зустрічі затримав її біля дверей.
— Чудова робота, Олеся. Видно, що ви міцно тримаєте проєкт.
Вона подякувала й раптом відчула: в офісі її цінують за результат, за розум, за зібраність. Не за вимиту підлогу. Не за терпіння. Не за здатність промовчати.
Увечері Мирон знову з’явився біля кавомашини.
— Важкий день?
— Радше день перед битвою.
— Тоді удачі завтра, — він ледь торкнувся її плеча, не затримуючи руки. — Ти сильніша, ніж зараз думаєш.
Олеся всміхнулася. Ці слова дедалі частіше звучали від різних людей — Марти, матері, Мирона. Може, річ була не в тому, що вона раптом стала сильною. Може, вона просто перестала слухати тих, кому її сила заважала.
Наступного дня вона приїхала до бізнес-центру без десяти друга. Скляний хол, холодний блиск підлоги, металевий ліфт, у якому відбивалися її строгий костюм і зібране волосся. Олеся дивилася на себе в дзеркальній стінці кабіни й повторювала: жодних виправдань. Лише факти.
Дарія Іллівна чекала біля входу до конференц-зали.
— Готові?
— Ні, — чесно сказала Олеся. — Але зайду все одно.
У залі вже сиділи Роман і чоловік років п’ятдесяти в бездоганному костюмі. Станіслав Ярославович Гнатюк виглядав спокійно, майже нудьгуюче, але його очі одразу почали оцінювати Олесю, як оцінюють суперника перед ударом. Роман був блідий, змарнілий, з темними колами під очима. Костюм сидів на ньому так, ніби за останні дні він схуд або просто перестав тримати спину.
І поруч із ними, на Олесине неприємне здивування, сиділа Лариса Григорівна. Пряма, напружена, з підібганими губами. На обличчі в неї читалося знайоме: зараз тебе поставлять на місце.
Олеся зайняла місце поруч із Дарією Іллівною й поклала сумку на сусідній стілець. Повітря в кімнаті було сухе, прохолодне, і кожна дрібниця здавалася надто виразною: графин із водою, блокноти, клацання ручки в пальцях чужого юриста. Битва почалася не криком, а ввічливою тишею…
