Наступні два тижні Богдан жив майже звичайно. Уранці приходив до майстерні, міняв мастило, перебираў підвіску й слухав скарги клієнтів на незрозумілий стукіт чи витрату пального. У підсобці вони з Тарасом варили каву на старій плитці й говорили тільки про роботу. Таке життя могло належати Богданові, якби сім із половиною років тому він не впустив людей із вигідною пропозицією.
На галявину він більше не їздив. Повернення означало б, що людина спершу призначила покарання, а потім злякалася власного рішення. Богдан чекав, поки ліс відкриє таємницю або назавжди збереже її серед дерев. У будь-якому разі він вчинив би однаково: не став би ховатися й перекладати провину.
Новина пролунала у вечірньому випуску. Екіпаж рятувальної служби проводив навчальний політ над віддаленим лісом, і пілот помітив на галявині незвичні постаті. Він знизився, передав координати, за кілька годин туди дісталася слідча група. Біля трьох сосен виявили останки чоловіків, закріплені будівельними стяжками.
Богдан слухав повідомлення, стоячи біля розібраної машини. Він заздалегідь уявляв цей момент, але голос ведучого не викликав ні паніки, ні бажання негайно піти. Таємниця просто перестала належати лісу й перейшла до слідства. Відтепер час знову вимірювався не весною й чеканням, а кількома днями, потрібними, щоб завершити все, що лишилося.
За цей час природа зробила своє. Експерти обережно повідомили, що смерть настала через сукупність кількох впливів. Поруч і далі жили величезні мурашники, байдужі до людей у захисних костюмах, шуму машин і спалахів камер. Для лісу не існувало прізвищ Руденко, Дорошенко й Коваль, старої справи чи помсти. Колонія знала лише власний лад.
Найдивнішою знахідкою виявилися три білі картки на корі. Дощі розмочили картон, краї загорнулися, але водостійкі літери збереглися. Слідчі прочитали ім’я загиблого вчителя, померлої на самоті матері й живої, але зламаної Марини. Ці написи пов’язали лісовий злочин з аварією семирічної давнини й долею Богдана Левченка.
Пізніше керівник групи зізнався журналістам: за роки служби він бачив багато тяжких справ, але найбільше запам’ятав саме картки. У них не було випадкового безумства. Кожен напис був частиною послідовності, складеної людиною, яка заздалегідь визначила винних і рахунок до них. Зрозуміла логіка часом лякає сильніше за вчинок, позбавлений пояснення.
Тарас вимкнув звук телевізора й подивився на Богдана. Обидва промовчали. Богдан витер руки ганчіркою, закінчив установлювати колесо й повідомив клієнтові, коли можна забрати автомобіль. Йому потрібно було ще три дні, щоб упорядкувати решту справ. Останні години свободи він не збирався витрачати на втечу.
Уночі Богдан дістав материного листа, але знову не розірвав конверта. Спершу треба було навідати могилу, розпорядитися заощадженнями й виконати обіцянку Марині. Лише після цього він міг увійти до найближчого відділку поліції й вимовити зізнання, на яке слідчі, ймовірно, вже чекали…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
