Наступного дня Богдан поїхав на кладовище. Сніг давно зійшов, біля простого хреста пробивалася молода трава, на горбку лежало торішнє гілля. Він прибрав ділянку, витер табличку, поновив фарбу на дереві й довго стояв перед материнським ім’ям. Говорив із нею подумки — вимовлені вголос слова здалися б надто театральними.
Богдан зізнався, як сумував і як пізно зрозумів ціну своєї довірливості. Розповів, що Марина в безпеці й потроху повертається до життя. Про трьох чоловіків сказав лише, що вони більше нікого не обдурять і не зламають. Просити материного схвалення не став. Її відповідь зберігалася в конверті, а вибір, зроблений ним самим, мав лишитися тільки його відповідальністю.
На гроші, зароблені в майстерні за останні місяці, Богдан замовив гранітний пам’ятник. Виготовлення тривало місяць, тому Тарас пообіцяв установити плиту й огорожу без нього. На камені мав з’явитися короткий рядок: «Мамо, пробач, що запізно». Богдан не сумнівався, що друг доведе справу до кінця, навіть якщо ніхто не стане його перевіряти чи дякувати.
Останній вечір вони знову провели за чаєм. Тарас знав, що вранці Богдан піде й уже не повернеться до цього дому, але відмовляти не намагався. Втеча позбавила б сенсу слова про чесну відповідальність. Перед сном Богдан попросив навідувати Марину, допомагати оплачувати лікування й підтримувати її, доки вона не зможе жити самостійно.
Тарас відповів звичним: «Зроблю». У цьому короткому слові було більше надійності, ніж у всіх обіцянках родини Руденків. Друзі потисли один одному руки, незграбно обійнялися й розійшлися по кімнатах. Богдан не ліг. До світанку сидів біля вікна, слухав рідкісні автомобілі й дивився, як темрява стає сірим ранком.
Він надяг єдину білу сорочку й зібрав ту саму сумку, з якою вийшов на волю: воду, змінну білизну, фотографію матері й нерозпечатаний лист. Майже такий самий багаж лежав поруч біля воріт у січні. Різниця була в одному — тепер Богдан точно розумів, куди йде і за що знову опиниться за мурами.
У місцевому відділку пахло дешевою кавою й дезінфекційним засобом. Казенні стіни нагадали кабінет, де сім із половиною років тому він підписав фальшиве зізнання. За стійкою сидів молодий черговий з утомленими очима. Богдан попросив викликати слідчого, який займається знайденими в лісі тілами.
Черговий спитав, чи хоче відвідувач дати свідчення. Богдан спокійно поклав долоні на стійку й відповів, що прийшов не як свідок. Назвав ім’я, подивився молодому працівникові просто в очі й вимовив: «Це зробив я». Кілька секунд той лишався нерухомим, потім повільно потягнувся до внутрішнього телефону…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
