Сили разом покинули її, і вона опустилася на холодну кухонну кахлю, мов зламана лялька. По тканині футболки розповзалися потворні коричневі патьоки, шкіра палала вогнем, але ця фізична мука здавалася мізерною порівняно з тією глухою, бездонною вирвою відчаю, яка засмоктувала її зсередини. Вона сиділа на підлозі й плакала, не видаючи ані звуку.
Лише за пів години вона знайшла в собі сили підвестися. Пройшла до ванної й потягнулася до найдальшої полиці шафки. Там, у коробці з гігієнічними прокладками — єдиному місці в домі, яке Богдан гидував перевіряти, — лежав її секрет: старенький дешевий смартфон, куплений потай три місяці тому.
Оксана стягнула липку від кави футболку, намагаючись не тривожити обпечену шкіру, увімкнула камеру й зробила кілька знімків почервонілої плями на грудях. Потім відкрила непримітний застосунок із нотатками.
7 лютого. Удар у живіт. Причина — недостатньо накрохмалена сорочка.
16 лютого. Штовхнув на шафу. Синець на лопатці. Причина — захолола вечеря.
22 лютого. Ляпас. Не купила його улюблений сорт сиру.
Цей цифровий щоденник болю ширився з кожним тижнем. Оксана скрупульозно фіксувала дати й деталі, сама не до кінця усвідомлюючи кінцеву мету.
Мабуть, це був її єдиний спосіб не збожеволіти — зберегти зв’язок із реальністю. Богдан досконало володів мистецтвом психологічного викривлення. Він умів вивертати факти так, що вона починала сумніватися у власному глузді.
«Який синець, ти мариш? Сама налетіла на одвірок, а тепер удаєш із себе жертву. Я тебе й пальцем не торкнувся. Тобі до психіатра пора».
Нормальні дружини не доводять чоловіків до білого сказу. А після бурі завжди наставав штиль. У рідкісні години просвітлення він міг упасти перед нею навколішки, ховаючи обличчя в її долонях, і ридати.
Клявся всіма святими, що це зрив, що такого більше ніколи не повториться, що він зміниться. Приносив оксамитові коробочки з дорогими прикрасами, бронював столики в ресторанах, де накривав її руку своєю й шепотів слова, від яких паморочилося в голові. І Оксана, зголодніла за нормальним людським теплом, жадібно пила цю ілюзію любові.
Рівно до наступного тижня, коли цикл запускався знову.
Ближче до обіду, повертаючись із супермаркету з важкими пакетами, що врізалися в долоні, Оксана зіткнулася біля ліфта із сусідкою.
— Оксаночко, люба, на тобі лиця немає.
Галина Іванівна, сивочола пенсіонерка з квартири навпроти, стурбовано зазирнула їй у вічі.
— Заходь до мене на чай. Я якраз шарлотку з духовки дістала.
Оксана завмерла, зважуючи ризики. Богдан категорично не схвалював контактів із сусідами по сходовому майданчику, гидливо називаючи їх «рознощиками пліток». Але до його приходу залишалося ще три години, а порожнеча всередині вимагала якогось живого людського голосу.
— Дякую, Галино Іванівно. Буквально на пів годинки, — здалася вона.
У старомодній, але неймовірно затишній квартирі сусідки пахло корицею, печеними яблуками й спокоєм.
Старенька заклопотано заметушилася біля плити, розливаючи по чашках темний чай.
— Як на роботі справи? Все в тій самій компанії працюєш? — спитала вона.
— Так, усе там само, — тихо відгукнулася Оксана, дивлячись у чашку.
Це була ще одна частина її таємного життя. Ніхто в цьому будинку не знав, що Оксана зовсім не дрібна офісна клеркиня, яка перебирає папірці в сумнівній конторі, як свято вірив її чоловік. Насправді вона обіймала посаду провідного юрисконсульта в головному офісі тієї самої корпорації «Вектор Плюс».
Їй було життєво необхідно підтримувати цю принизливу легенду. Пояснити Богданові, чому її реальний дохід утричі перевищує ті гроші, які вона приносить у сімейний бюджет, було б самогубством. Усю різницю вона методично переказувала на прихований рахунок, відкритий ще в іншому, вільному житті до заміжжя.
— А чоловік твій усе так само до ночі затримується? — Галина Іванівна подивилася на неї поверх окулярів.
— Так, роботи багато, — завчено відповіла Оксана.
І тут старенька несподівано накрила її холодні пальці своєю сухою, теплою долонею.
— Знаєш, люба… — Голос Галини Іванівни став тихим і серйозним. — Я ж усе чую. Стіни в нас паперові.
Оксана скам’яніла. Повітря в легенях перетворилося на скло.
— Не бійся, — м’яко вела далі сусідка, погладжуючи її руку.
— Я нікому не скажу. Але якщо тобі колись знадобиться допомога, просто стукай у мої двері. У будь-який час дня чи ночі.
— Я сама двічі була заміжня. Мій перший теж любив пускати в хід кулаки. Я втекла від нього в нікуди, з двома дітьми на руках, аби тільки вижити.
До горла підкотився щільний задушливий клубок. Уперше за три роки цієї безкінечної ізоляції хтось прорвав бульбашку мовчання. Уперше хтось назвав речі своїми іменами.
— Дякую, — прошепотіла Оксана, відчуваючи, як по щоці повзе гаряча крапля. — Але в мене все нормально. Справді.
Галина Іванівна тяжко зітхнула й прибрала руку.
— Як знаєш, дівчинко. Тільки запам’ятай одне: любов ніколи не завдає болю. Ніколи…
