У залі повисла щільна, дзвінка від напруги тиша. Оксана опустила погляд на свої руки: пальці дрібно, гидко тремтіли.
— Оксано Андріївно! — Начальниця присіла поруч, знизивши голос.
— Ви не зобов’язані тут перебувати. Машина біля входу. Повертайтеся до центрального офісу.
— Ми закінчимо самі.
Оксана глибоко, судомно вдихнула, наповнюючи легені повітрям. Підвестися й піти зараз означало капітуляцію.
Це означало, що він знову переміг. Вона взяла ручку й посунула до себе наступний договір.
— Ні, Ларисо Вікторівно, — відповіла вона, пригнічуючи тремтіння.
— Усе гаразд. Я продовжу роботу.
Надвечір повітря в переговорній стало важким від паперового пилу й гудіння ноутбуків.
Стоси папок із порушеннями, що вели просто до відділу логістики, росли на столі. На підсумковій нараді місце Богдана пустувало. Блідий, укритий потом директор філії нервово протирав скельця окулярів.
— Коваленко поскаржився на тиск і поїхав додому.
Лариса Вікторівна акуратно вирівняла краї свого шкіряного блокнота.
— Яка прикра несподіванка. У такому разі передайте вашому працівникові, що завтра рівно о десятій ми чекаємо на нього в центральному офісі з детальним звітом про виконану роботу.
Ранок наступного дня пахнув дорогою зерновою кавою й полірованим деревом головної конференц-зали. Просторе приміщення заливав м’який світ.
За довгим столом із темного дуба розташувалися генеральний директор, начальник служби безпеки й Лариса Вікторівна. Оксана сиділа скраю, поклавши прохолодні долоні на стільницю. Двері відчинилися рівно о десятій.
Богдан увійшов пружним кроком, затягнутий у свій найкращий діловий костюм. У руках — папка, на обличчі — відпрацьована усмішка успішного керівника. Ця усмішка сповзла з його губ, мов шматок мокрої штукатурки, щойно його погляд натрапив на Оксану.
Крок збився.
— Сідайте, пане Коваленко! — Сухий баритон генерального директора зруйнував повисле заціпеніння.
Богдан повільно, ніби долаючи опір повітря, опустився в крісло навпроти.
Його зіниці розширилися, бігаючи від гендиректора до дружини, намагаючись зібрати розсипану на шматки картину світу. У них виразно читалася паніка, густо замішана на злості. Генеральний директор зчепив пальці в замок.
— Учорашній аудит виявив масивні фінансові діри. Основні порушення виявлено у відділі, яким ви керуєте.
Богдан поправив вузол краватки.
— Вікторе Леонідовичу, сталася якась жахлива помилка.
Він спробував вичавити поблажливу посмішку.
— Моя логістика працює бездоганно.
Лариса Вікторівна з легким шелестом відкрила червону папку.
— Тоді просвітіть нас, яким чином обсяги постачань від «Альфа-Логістик» систематично роздувалися на 20%? І чому на актах приймання неіснуючого товару стоїть ваш підпис?
Допит тривав пів години. Богдан тонув на очах. Він плутався в датах, перекладав відповідальність на підлеглих, звинувачував бухгалтерію.
Оксана дивилася на нього крізь призму свого нового, моторошно спокійного стану. Раніше вона сама годинами сиділа перед ним, втягнувши голову в плечі, вгадуючи, яка відповідь убереже її від кулака, що летить в обличчя. Тепер на розпеченій пательні крутився він.
Це було жалюгідне, метушливе видовище.
— Пане Коваленко! — Голос Лариси Вікторівни поставив крапку. — Матеріали аудиту передаються до правоохоронних органів.
— До завершення розслідування вас відсторонено від посади.
Крісло Богдана з гуркотом відкотилося назад. Він схопився, впираючись кісточками пальців у стіл.
— Ви не маєте права! Це змова! Це все вона! — бризкаючи слиною, загорлав він, викидаючи палець у бік Оксани. — Вона мститься мені за побутовуху!
— Залиште ваші особисті проблеми за порогом цієї будівлі! — крижаним тоном відрізала начальниця. — Оксана Андріївна була присутня тут виключно в межах своїх посадових обов’язків.
— Брехлива тварюка! — рикнув Богдан. Його шия пішла багряними плямами. — Ти все це підлаштувала! Я тебе на порох зітру!
Двоє працівників служби безпеки виросли за його спиною безшумно, мов тіні.
Жорсткий захват під лікті — і Богдана буквально витягли в коридор. Його погрози ще кілька секунд луною відбивалися від стін, поки не стихли в ліфтовому холі…
