— Ларисо Вікторівно, я не можу. Я не готова з ним стикатися.
— А вам, Оксано, і не доведеться влаштовувати особисті зустрічі.
Начальниця посунула до неї масивну шкіряну папку.
— У нас на руках дані про критичні порушення логістичних ланцюгів. Мені потрібен ваш професійний юридичний висновок щодо їхніх контрактів.
— Ви поїдете туди як офіційний представник головного офісу, а не як дружина.
Оксана відкрила папку. Сторінки рябіли червоними позначками служби безпеки.
Акти розбіжностей, сумнівні накладні, цифри інвентаризації.
— Це ж не просто аудит. Ви копаєте під них, Ларисо Вікторівно?
— Ваш чоловік — лише частина великої схеми систематичного виведення коштів. Ви мені потрібні там як юрисконсульт компанії, яка знає, де шукати вразливості в паперах. Жодних емоцій, лише сухі факти.
Ця пропозиція лякала до нудоти, але водночас вабила дивною, викривленою справедливістю. Це був шанс, можливість зайти на його територію, у його єпархію, не в ролі забитої домашньої прислуги, а в статусі людини, наділеної реальною владою. Оксана ковтнула в’язку слину й закрила папку.
— Я поїду, — сказала вона.
Промислова зона зустріла їх похмурим краєвидом. Сірі ангари, потрісканий асфальт, укритий масними плямами, і важке низьке небо.
Оксана вийшла зі службового автомобіля слідом за Ларисою Вікторівною та двома мовчазними працівниками служби безпеки. Нутрощі скручував липкий первісний страх, але вона змусила себе тримати спину рівно. Їх одразу провели до тісної переговорної, просякнутої запахом дешевого кофе й пилу.
Оксана обклалася документами, змушуючи свій мозок чіплятися за параграфи й цифри, зводячи стіни між собою та реальністю. Стіна впала приблизно за годину. Двері розчахнулися з такою силою, що ручка вдарилася об гіпсокартон.
На порозі стояв Богдан. Його ідеальний фасад дав тріщину. Сорочка зім’ята, краватка збита набік, в очах плескався гарячковий, хворобливий блиск.
Він сканував простір зали, доки його погляд не натрапив на Оксану. Секунду він дивився на неї, ніби мозок відмовлявся обробляти картинку.
— Ти… — хрипко вичавив він.
— Пане Коваленко… — Голос Лариси Вікторівни, що розітнув тишу, був холодніший за рідкий азот. Вона повільно підвелася. — Ваша присутність тут не передбачена регламентом.
— Поверніться до свого кабінету.
Але Богдан її не чув. Він зробив крок углиб кімнати, не відриваючи налитих кров’ю очей від дружини.
— Що за цирк ти влаштувала? — Його голос вібрував від стримуваної люті. — Вирішила мені кров на роботі попсувати? Заяв до ментів виявилося замало?
Один із безпековців, кремезний чоловік у темному піджаку, плавно змістився, перекриваючи траєкторію його руху.
— Громадянине Коваленко, покиньте приміщення! — рівно промовив охоронець.
Богдан видав короткий, гавкучий сміх.
— Покинути? — Він тицьнув пальцем у бік столу.
— Моя втікачка-дружина строчить на мене доноси, а потім припирається сюди з перевіркою. І ви мені будете розповідати про регламент?
Оксана дивилася на нього з-за стосу паперів. Раніше цей спотворений від злості рот, ці жили, що здулися на шиї, змусили б її втиснутися в стілець, благаючи про пощаду.
Але зараз, у жорсткому світлі офісних ламп, у присутності охорони й керівництва, він здавався не всемогутнім монстром, а просто жалюгідною людиною, яка втрачає контроль. Страху не було, лише крижана, майже стерильна відраза.
— Я перебуваю тут виключно зі службової потреби, — промовила Оксана.
Її власний голос пролунав незнайомо, низько й абсолютно спокійно.
— На посаді провідного юрисконсульта корпорації.
Богдан урвався.
Повітря зі свистом вийшло крізь його стиснуті зуби.
— Юрисконсульта? — Він витріщився на неї так, ніби в неї виросла друга голова. — Ти ж папірці перебираєш у якійсь шарашчиній конторі.
— Я жодного разу цього не казала, Богдане, — рівно відповіла Оксана, не відводячи погляду. — Це була твоя зручна ілюзія. А мені було безпечніше її не руйнувати.
Обличчя Богдана пішло багряними плямами. Він смикнувся вперед, але рука безпековця жорстко вперлася йому в груди, зупиняючи на місці.
— Якщо ви цієї ж миті не вийдете за двері, — метал у голосі Лариси Вікторівни задзвенів, — я особисто оформлю акт про перешкоджання аудиту.
— А це прямий шлях до звільнення за статтею ще до завершення розслідування.
Богдан важко дихав, обводячи присутніх затравленим важким поглядом. Нарешті він знову подивився на Оксану.
— Ти пошкодуєш, — процідив він, і в цьому шепоті було більше отрути, ніж у крику. — Клянуся, ти кров’ю вмиєшся.
Він різко розвернувся, ледь не збивши плечем одвірок, і вийшов, грюкнувши за собою дверима…
