— Він має знати.
— А ми маємо?
Марія поставила пакет на підлогу.
— Аню, будь ласка.
Павло стояв у коридорі, не роззуваючись, ніби був готовий піти будь-якої секунди.
— Я можу на сходах почекати.
— Проходь, — сказала Анна різко. — Раз у нас тепер день відкритих дверей для чужих таємниць.
Він зняв черевики.
На кухні було тісно. Марія дістала зі шкатулки копію експертизи, лист Олександра, один аудіозапис. Руки знову тремтіли, але голос виявився рівнішим, ніж вона сподівалася.
— Я не знаю, що тобі казали. Я знаю тільки те, що знайшла.
Павло слухав запис стоячи. Спочатку дивився в підлогу. Потім підвів голову. Коли пролунало: «Павло не мій син», він сіпнувся, ніби його вдарили.
— Вимкніть.
Марія вимкнула.
Він сів на табурет. Обличчя стало сірим.
— Це монтаж, — сказав він глухо.
Анна притисла долоні до стільниці.
— Авжеж.
— Аню, — Марія похитала головою.
— Не називайте мене Анею, — сказав Павло, не дивлячись на неї. — Ніхто з вас.
Він узяв аркуш експертизи. Читав довго, водячи очима по рядках, але Марія бачила, що літери розпливаються перед ним. Він стиснув папір так, що той зім’явся.
— Він знав? — спитав Павло.
Марія кивнула.
— Судячи з листа, так.
— І все одно приходив до мене? На дні народження? У школу? На випускний?
— Так.
Павло затулив обличчя руками.
Анна стояла біля вікна. У склі відбивалося її жорстке обличчя, але плечі тремтіли.
— Навіщо? — спитав Павло крізь пальці.
Марія подумала, що на це запитання немає відповіді, яка не ранила б ще сильніше.
— Може, жалів. Може, боявся. Може, любив тебе по-своєму.
— По-своєму, — повторив Павло й засміявся тихо, порожньо. — У нього все було по-своєму.
Він підвівся.
— Я заберу копію?
— Ні, — відразу сказала Анна.
Марія подивилася на доньку, потім на Павла.
— Я зроблю копію при тобі.
Віктор відсканував документи ввечері. Павло стояв поруч, мовчав. Перед відходом він затримався в передпокої.
— Я не знав про гроші, — сказав він.
Марія повірила йому не відразу. Але його очі були такі розгублені, такі розбиті, що злість у ній втомилася стояти стіною.
— Тепер знаєш.
— Я поговорю з мамою.
— Поговори.
Він уже відчинив двері, але раптом обернувся.
— У мене була фотографія. Я хотів вам показати на похороні, але бабуся не дозволила.
Він дістав телефон, довго гортав, потім простягнув Марії.
На знімку Олександр сидів на лавці у дворі поруч із підлітком-Павлом. Вони їли морозиво. Олександр дивився не в камеру, а на хлопця, і на обличчі в нього була така ніжна, болісна втома, що в Марії перехопило горло.
— Він казав, що ви хороша, — сказав Павло. — Завжди. Жодного разу поганого слова.
Марія повернула телефон.
— Це не скасовує того, що він зробив.
— Я знаю.
Після його відходу Анна довго мовчала. Потім сказала:
— Ти його пожаліла.
— Так.
— А мене?
Марія підійшла до неї.
— Тебе найбільше.
Анна не відповіла, але дозволила себе обійняти. Стояла спершу дерев’яна, потім повільно поклала підборіддя матері на плече.
Суд почався не відразу. Були заяви, запити, попередні засідання, копії, довідки, очікування в коридорах. Марія вперше за багато років навчилася носити з собою папку на гумці, пляшку води й таблетки від тиску. Вона схудла, стала погано спати, іноді серед дня забувала, навіщо прийшла до магазину. У поліклініці лікар сказав: «Стрес треба знижувати». Марія мало не розсміялася йому в обличчя.
Світлана Іванівна трималася впевнено. До суду приходила в темному костюмі, з прямою спиною, говорила чітко. Стверджувала, що Олександр добровільно визнав Павла сином, допомагав, брав участь у вихованні. Що стара експертиза сумнівна. Що листи могли бути написані під тиском. Що Марія, виявивши позашлюбну дитину чоловіка, вирішила позбавити її спадщини з помсти.
Олена сиділа поруч із матір’ю і з кожним засіданням виглядала дедалі гірше. Під очима в неї лягли тіні. Вона майже не говорила. Павло приходив окремо. Спочатку разом із ними, потім став сідати в іншому кінці коридору. Зі Світланою Іванівною він не розмовляв.
Одного разу в перерві Марія побачила, як літня жінка схопила його за рукав.
— Ти маєш сказати, що він був тобі батьком!
— Він і був, — відповів Павло. — Тільки це не про кров.
— Не розумничай. Через цю вдову ти лишишся ні з чим.
— Бабусю, я не річ ділю.
— Дурень, — прошипіла вона. — Такий самий м’якотілий, як вона.
Павло висмикнув руку.
Марія стояла біля вікна й робила вигляд, що не чує. Але чула все.
Вирішальним став не старий тест. Суд призначив нову експертизу, для якої використали біологічний матеріал, збережений після смерті Олександра в медичній установі за процедурою, про яку Марія раніше навіть не знала. Юристка пояснила, що це можливо, але не завжди просто. Довелося подавати клопотання, отримувати дозволи, чекати.
Марія майже не дихала всі тижні очікування. Їй здавалося: а раптом? Раптом старий папір помилковий? Раптом Олександр знову обдурив, але вже інакше? Раптом Павло все-таки його син, а шкатулка — спроба втекти від відповідальності? Вона ненавиділа себе за ці думки, але вони приходили вночі, сідали поруч на ліжко й не йшли до ранку.
Результат прийшов у сірому конверті.
Ірина Сергіївна прочитала першою. Потім мовчки простягнула Марії.
«Біологічне батьківство виключається».
Марія заплющила очі. Полегшення не було. Тільки важка втома, як після довгої хвороби.
Анна, дізнавшись, сіла на диван і довго дивилася в одну точку.
— Значить, усе правда, — сказала вона.
— Так.
— А я сподівалася, що хоч щось виявиться не так.
Марія сіла поруч.
— Я теж.
Але навіть експертиза не завершила все миттєво. Світлана Іванівна спробувала заявити, що Олександр знав і все одно фактично прийняв роль батька, що Павло має моральне право. Юристка пояснила Марії: моральне й спадкове — різні речі. Суд розбирає документи й закон, а не біль.
На останньому засіданні несподівано підвелася Олена.
— Я хочу дати пояснення, — сказала вона.
Світлана Іванівна різко повернулася до неї….
