— Сядь.
Олена не сіла. Її руки тремтіли, але голос було чути.
— Олександр не був біологічним батьком Павла. Я знала. Моя мати знала. Ми використовували запис у свідоцтві й його страх перед сім’єю, щоб отримувати гроші.
У залі стало тихо.
Павло зблід і опустив голову.
Світлана Іванівна схопилася.
— Вона хвора! Вона під тиском!
Суддя суворо попросила її сісти.
Олена продовжувала, дивлячись не на матір, а на стіл перед собою:
— Коли я завагітніла, я не знала точно, від кого дитина. Олександр тоді вже був одружений, але я переконала себе, що він піде. Після народження він погодився записати Павла на себе, бо я плакала, просила, казала, що інакше не впораюся. Потім він зробив експертизу. Хотів піти. Мама сказала, що ми не дамо йому спокійно жити. Я… я погодилася. Спочатку думала, тимчасово. Потім стало запізно.
— Замовкни! — прошипіла Світлана Іванівна.
Олена здригнулася, але не замовкла.
— Після його смерті мама вирішила, що ми маємо отримати частину спадщини. Я не хотіла йти до Марії Вікторівни. Але пішла. Я винна. Перед нею, перед Анною, перед Павлом. Я готова підписати відмову від вимог і передати розписки, які в мене є.
Марія сиділа нерухомо. У неї у вухах шуміло. Вона дивилася на Олену й не могла зрозуміти, що відчуває: злість, жаль, презирство, вдячність. Усе змішалося.
Павло вийшов із зали відразу після засідання. Марія наздогнала його в коридорі.
— Павле.
Він зупинився, не обертаючись.
— Не треба, — сказав він.
— Я нічого не говоритиму про суд.
Він обернувся. Очі були червоні.
— Знаєте, що найогидніше? Я все життя думав, що він просто зайнятий. Що в нього робота, хвора дружина, складна сім’я. Я його виправдовував. А виявляється, всі дорослі навколо знали більше за мене. Усі вирішували, ким мені бути. Сином, не сином, спадкоємцем, перешкодою.
Марія повільно кивнула.
— Так.
— Я його ненавиджу.
Вона не стала сперечатися.
— І люблю, — додав Павло майже пошепки. — І за це теж ненавиджу.
Марія відчула, як до горла підступає клубок.
— Це мине не відразу.
— А у вас минуло?
Вона подивилася у вікно коридору, де за мутним склом гойдалися голі гілки.
— Ні.
Він кивнув, ніби іншої відповіді й не чекав.
Суд визнав, що Павло не є спадкоємцем Олександра. Вимоги Світлани Іванівни були відхилені. Запис про батьківство підлягав оскарженню в установленому порядку, і юристка пояснила Павлові окремо, що це не стирає його дитинства й не відбирає його спогадів, але юридично ставить крапку в спадковому спорі.
Світлана Іванівна після рішення влаштувала скандал просто біля будівлі суду. Кричала, що все куплено, що Олена зрадниця, що Марія ще пошкодує. Павло взяв матір під руку й повів до зупинки. Олена йшла, опустивши голову. Світлана Іванівна лишилася на сходах сама, маленька, зла, з перекошеним обличчям. Її крики поступово стихли за шумом машин і грюканням дверей.
Спадкова справа завершилася за кілька місяців. Квартира лишилася Марії й Анні. Дачу вони спершу хотіли продати: надто багато було пов’язано з Олександром. Але навесні Марія поїхала туди сама.
Будиночок зустрів її запахом вогкості, мишачим шарудінням у кутку й запиленими фіранками. На веранді стояв старий стіл, який Олександр колись фарбував зеленою фарбою. Фарба облупилася. Марія провела долонею по шорсткій поверхні й раптом згадала, як Анна маленька спала тут удень на розкладачці, як Олександр носив воду з колонки, як вони смажили кабачки на старій плитці й сміялися, бо сіль відсиріла грудкою.
Не все було брехнею. Ця думка прийшла тихо й налякала її.
Брехня була величезною, страшною, руйнівною. Але були й справжні дні. Справжній сміх Анни. Справжня втома після прополювання. Справжній чай на веранді. Справжня рука Олександра на її плечі, коли вона плакала після смерті батька. Якщо викреслити все, не лишиться її власного життя.
Марія відчинила вікна. Холодне повітря вдерлося в дім. Вона зняла старі фіранки, витрусила килимки, викинула з шафки засохлі крупи. Потім сіла на ґанок і вперше за довгий час заплакала спокійно. Не від жаху, не від люті, а від того, що біль нарешті став частиною минулого, а не ножем біля горла.
Анна приїхала ввечері з пакетами й двома ящиками розсади.
— Я вирішила, що помідори самі себе не посадять, — сказала вона, ніби нічого особливого.
Марія всміхнулася. Слабкою, незвичною усмішкою.
— Ти ж ненавидиш грядки…
