— Про Пашу. Йому… йому важко. Він нічого не знав про спадщину, доки мама не сказала.
— Ваша мама? — Марія присіла на край ліжка.
— Так. Світлана Іванівна — моя мати.
Марія заплющила очі.
Ось воно.
Та жінка на порозі сказала: «Мати Олександра». Не мати. Теща чужої брехні. Мати Олени.
— Вона назвалася матір’ю мого чоловіка.
На тому кінці стало тихо.
— Я знаю.
— Ви не виправили.
— Я боялася.
Марія всміхнулася без усмішки.
— У вас це родинне.
Олена заплакала не відразу. Спершу дихання стало нерівним, потім вона прошепотіла:
— Я не хочу суду. Не хочу всього цього. Мама каже, що ми маємо право. Що Саша сам винен. Що він двадцять років платив, значить, визнавав.
— А ви як думаєте?
Олена мовчала так довго, що Марія вирішила, ніби зв’язок обірвався.
— Я думаю, що ми всі все зіпсували, — сказала вона нарешті. — Але Паша любить його. Любив. Він вважає його батьком.
Марія відчула, як усередині сіпнувся старий, живий біль.
— Моя донька теж любила.
— Я знаю.
— Ні, Олено. Не знаєте.
Після дзвінка Марія довго сиділа нерухомо. Потім відчинила шафу Олександра. Сорочки висіли рівним рядом. Вона провела пальцями по комірах. На одній, сірій, знайшла слабкий запах його одеколону. І раптом лють накрила її так різко, що вона зірвала сорочку з плічок, кинула на підлогу, потім ще одну, ще. Плічки стукали, падали, чіплялися одна за одну.
Анна прибігла з кухні.
— Мамо!
— Він залишив мене з цим! — закричала Марія. — Він помер — і залишив! Усе сховав, усе склав у коробочку, написав «пробач»! А мені тепер жити! Мені дивитися людям у вічі, ходити по судах, пояснювати тобі, пояснювати чужому хлопцеві! Він навіть помер так, що я не можу його спитати!
Вона опустилася на підлогу серед сорочок і нарешті заплакала по-справжньому. Не тихо, не стримано, як на похороні, а голосно, некрасиво, захлинаючись, хапаючи ротом повітря. Анна сіла поруч, обійняла її. Спочатку міцно, майже сердито, потім і сама втупилася обличчям їй у плече.
Так вони просиділи довго. За вікном хтось вибивав килимок, у сусідній квартирі плакала дитина, на кухні вистигав суп. Життя тривало з безсоромною звичайністю.
Світлана Іванівна прийшла знову за два дні.
Цього разу Марія не відчинила відразу. Увімкнула запис на телефоні, покликала Віктора, який якраз був удома, і тільки потім повернула замок. Анна стала поруч.
Світлана Іванівна була сама. У руці тримала папку.
— Ну що, награлися в мовчанку? — спитала вона.
— Говоріть, — сказала Марія.
— Ми готові домовитися. Переписуєте дачу на Павла, віддаєте половину вкладу й машину, а квартиру не чіпаємо.
Анна коротко розсміялася.
— Щедро.
Світлана Іванівна подивилася на неї з презирством.
— Дівчинко, не хаміть старшим. Твій батько не був святим.
Марія відчула, як Анна напружилася всім тілом.
— Не чіпайте мою доньку, — сказала вона.
— А то що? — Світлана Іванівна ступила ближче. — Суд? Ідіть. Там усі дізнаються. Сусіди дізнаються, колеги дізнаються, як твій Саша бігав до моєї Лєни, як дитину на стороні завів. Тобі самій приємно буде? Вдова, яку двадцять років водили за ніс.
Віктор вийшов з-за прочинених дверей своєї квартири.
— Світлано Іванівно, ви в під’їзді не галасуйте.
Вона різко обернулася.
— А ви хто такий?
— Сусід. Свідок.
Марія побачила, як на обличчі жінки майнула досада.
— Ви пошкодуєте, — сказала вона тихіше. — Усі пошкодуєте.
— Ми вже, — відповіла Марія. — Тільки не про те, про що ви думаєте.
Вона зачинила двері.
За годину Анна отримала повідомлення з незнайомого номера: «Твоя мати знищує пам’ять про батька. Павло ні в чому не винен». Потім ще одне: «Подумай, чи хочеш ти все життя судитися з братом». Анна зблідла, показала телефон Марії.
— Не відповідай, — сказала Марія. — Скриншот. Юристці.
Слово «брат» вдарило болючіше, ніж погрози.
Павло з’явився сам увечері наступного дня. Не дзвонив, не писав. Просто стояв біля під’їзду, коли Марія поверталася з магазину з пакетом картоплі й молока. На вулиці йшов мокрий сніг, танув на його волоссі й плечах. Він був без шапки, руки тримав у кишенях куртки.
— Маріє Вікторівно.
Вона зупинилася.
— Мені не можна з вами розмовляти, — сказала вона втомлено.
— Я не про гроші.
Марія хотіла пройти повз, але він виглядав таким розгубленим, що вона сповільнила крок.
— Тоді про що?
Павло ковтнув.
— Мама плаче. Бабуся каже, що ви знайшли якісь папери. Що хочете довести, ніби я йому ніхто.
Марія заплющила очі на секунду.
— Павле…
— Це правда?
Вона не могла сказати це на вулиці, біля під’їзду, між сміттєвими баками й мокрими слідами. Не могла вдарити його так, як вдарили її.
— Тобі треба поговорити з матір’ю.
Він криво всміхнувся.
— Вона все життя говорить половину. Другу за неї говорить бабуся. Я хочу почути від вас.
Марія відчула, як пакет ріже пальці. Павло помітив, забрав пакет із її руки, ніби це було природно. На мить у цьому жесті майнув Олександр: так само мовчки забирав важке, не питаючи.
Марія відвернулася.
— Піднімайся.
Анна була вдома. Побачивши Павла, вона завмерла біля кухонної плити з ложкою в руці.
— Ти навіщо його привела?
