Уночі Павло вже спав, а Мирослава все сиділа перед комп’ютером. Навчальні матеріали були закриті, у кімнаті горіла тільки настільна лампа. У голові лунав голос Олесі: «Спробуй».
Вона довго дивилася на порожню сторінку реєстрації. Потім заповнила анкету, вибрала найвдаліше фото, де волосся спадало на плечі, а обличчя здавалося спокійним і впевненим. Про хворобу вона не написала. Не з бажання обдурити — зі страху, що далі цього слова ніхто не стане читати.
Уранці насамперед увімкнула комп’ютер. На сайті вже було кілька повідомлень, але одне відразу вирізнилося. На фотографії був світловолосий хлопець із відкритою усмішкою.
«Доброго ранку. Ти дуже вродлива. Я зареєструвався вчора й одразу помітив твою сторінку. Інших навіть дивитися не захотів. Познайомимося? Мене звати Левко».
Мирослава перечитала повідомлення кілька разів. Серце билося швидко. Вона відповіла коротко, намагаючись не виказати хвилювання:
«Можна. Напиши ввечері».
Так почалося їхнє листування. Щовечора вона чекала, коли біля його імені з’явиться зелений значок. Вони говорили про все: про навчання, книжки, музику, дитинство, улюблені місця у своїх містах, смішні звички й родинні історії. Левко жив далеко, але виявилося, що в місті Мирослави в нього є тітка. За два місяці він почав телефонувати по відеозв’язку, і від його голосу їй ставало тепло й страшно водночас…
