Після зимових свят Олеся зіграла весілля. Фотографії прийшли цілим розсипом. На одній Роман тримав наречену на руках, а вона сміялася, притискаючи букет. На іншій він стояв поруч із її візком, прикрашеним стрічками й квітами. На третій опустився перед нею на одне коліно й надягав каблучку. Олеся світилася так, що Мирослава довго дивилася на знімки й усміхалася крізь сльози.
Про Левка вона подрузі поки не розповідала. Боялася наврочити, боялася почути надто радісне: «От бачиш!» Боялася зізнатися навіть собі, що чекає більшого, ніж листування.
І ось одного разу Левко сказав:
— На канікулах поїду до тітки. Вона якраз живе у твоєму місті. Давай зустрінемося?
Мирослава відчула, як усередині все обірвалося. Зустрітися — означає показати правду. Не кут обличчя на екрані, не вдалу фотографію, не слова, за якими можна сховатися.
— Давай краще ти до мене зайдеш, — запропонувала вона після паузи.
— Добре. Диктуй адресу.
Він сказав це так легко, що Мирослава майже повірила: все може бути нормально.
У призначений день Павло поїхав до майстерні. Мирослава зранку не знаходила собі місця. Вибрала найкрасивішу сукню, довго розчісувала густе волосся, зробила легкий макіяж. Їй хотілося виглядати бездоганно, ніби краса могла пом’якшити те, про що вона мовчала…
