Рівно о шостій пролунав дзвінок. Мирослава під’їхала до дверей і відчинила. На порозі стояв Левко — живий, високий, трохи зніяковілий, з величезним букетом ніжно-рожевих троянд. Першу секунду він усміхався так, як усміхався на екрані.
Потім його погляд опустився нижче.
Мирослава побачила, як змінюється його обличчя. Усмішка згасла, пальці міцніше стиснули стебла квітів. Він подивився їй у вічі, розгублений, наляканий, ніби перед ним раптом відчинилися не двері квартири, а прірва, до якої він не був готовий.
— Привіт, — ледь чутно сказала вона.
Левко мовчки простягнув букет. Жодного запитання, жодної фрази. Він просто повернувся й швидко пішов униз сходами.
Двері зачинилися тихо. Мирослава тримала квіти на колінах і кілька секунд не могла поворухнутися. Потім в’їхала до кімнати, кинула букет на ліжко й зупинилася біля вікна. За шибкою хуртовина жбурляла сніг в обличчя перехожим. Усі поспішали туди, де на них чекають. А її, як їй здавалося, не чекав ніхто.
Спочатку вона плакала мовчки. Потім ридання прорвалися назовні.
— Кому я потрібна? — шепотіла вона, стискаючи край пледа. — Кому потрібна така? Навіщо все це? Навчання, мрії, розмови… Однаково для них я спершу візок, а потім людина.
Вона ненавиділа себе за надію, за анкету, за мовчання, за сукню, за те, що повірила в неможливе.
Минуло майже годину. У двері подзвонили. Вона не рушила: у Павла був ключ. Але дзвінок повторився, наполегливо й винувато. Мирослава витерла обличчя й поїхала в передпокій.
На порозі стояв Левко. Без колишньої усмішки, почервонілий від холоду й сорому. Волосся було припорошене снігом, дихання збивалося.
— Мирославо, пробач мені, — тихо сказав він. — Я повівся жахливо. Просто розгубився. Ти нічого не казала, а я виявився дурним боягузом. Злякався несподіванки, хоча мав залишитися й поговорити. Я дійшов до вулиці й зрозумів: якщо піду, ніколи собі цього не пробачу.
Мирослава стиснула пальці на ободі колеса. Образи було ще багато, надто багато, щоб одразу всміхнутися. Але в його голосі не було насмішки, не було жалю — тільки сором і справжня тривога.
— Можна зайти? — спитав він.
Вона витерла нову сльозу тильним боком долоні й від’їхала вбік.
— Заходь. Я тебе чекала.
