Катерина подивилася на Тараса. Він сидів за склом і старанно уникав її погляду.
— Не подобалося. Бо його брат користувався його добротою.
— Але саме ви покинули квартиру в критичний час?
У неї похололи долоні. У залі стало так тихо, що було чути, як хтось перегортає папери.
— Я поїхала по ліки, які Остап сам попросив купити, — сказала вона повільно. — А в критичний час до нашого дому прийшов Тарас.
Адвокат замовк на коротку секунду.
Катерина раптом відчула, що більше не зобов’язана виправдовуватися перед кожним, хто хоче зробити її зручною винною.
Вирок оголосили майже через рік після смерті Остапа. Тараса визнали винним у спричиненні смерті під час вчинення протиправних дій, вимаганні й спробі заволодіти майном шахрайським шляхом. Формулювання звучали довго, сухо, юридично. Вони не збігалися з тими словами, якими Катерина називала те, що сталося, у своїй голові. Для неї все було простіше й страшніше: він прийшов до брата, хотів відібрати, злякався відповідальності й залишив його помирати.
Наталя отримала умовний строк за приховування доказів і тиск на свідка. Ярину не покарали: слідство визнало, що вона не розуміла справжньої суті того, що відбувається, і не була причетна до смерті Остапа. Катерина побачила її після суду біля виходу. Дівчина стояла без макіяжу, з почервонілими очима, зовсім не схожа на ту акуратну Ярину біля могили.
— Тітко Катю, — прошепотіла вона. — Пробачте мені.
Катерина довго дивилася на неї. Усередині не було ні великодушності, ні злості. Лише втома, така глибока, що на неї не вистачало слів.
— Живи чесніше, ніж твої батьки, — сказала вона.
Ярина кивнула й заплакала.
Після суду не настало миттєвого полегшення. Дім не став колишнім. Куртка Остапа ще довго висіла на вішалці, бо Катерина не могла ні прибрати її, ні спокійно дивитися. Іноді вечорами вона ставила на стіл дві чашки й лише потім розуміла, що питиме одна. Грім спершу спав біля вхідних дверей, ніби чекав, що господар усе-таки повернеться, просто десь затримався, як бувало раніше.
Дача, через яку Тарас затіяв усю свою брудну війну, стояла зачинена всю зиму. Катерина туди не їздила. Не могла. Навесні Мирон сам сказав:
— Треба відчинити вікна. Сирість дім з’їсть.
Вона хотіла відмовитися. Потім згадала лист Остапа: «не віддавай наш дім зі страху».
Вони поїхали втрьох — Катерина, Мирон і Грім. Дача зустріла їх запахом вогкого дерева, старого листя й зачинених кімнат. На веранді стояв зламаний стілець, який Остап збирався полагодити ще минулого літа. У сараї висіли інструменти. У кутку лежали мішки із землею для розсади, куплені заздалегідь, коли вони ще будували плани, не знаючи, що життя вже тріщить десь під ногами.
Катерина відчинила вікна. Свіже повітря вдерлося всередину, підняло фіранки, ворухнуло пил на підвіконнях. Грім обійшов ділянку, обнюхав ґанок, сарай, яблуню, потім ліг саме під тим деревом, де Остап любив пити чай.
Катерина стояла в маленькій кімнаті, яку колись мріяла перетворити на майстерню з ремонту й переробки старих меблів. Остап тоді сміявся:
— Я лагодитиму техніку, ти — стільці, Грім — охорона. Сімейна справа.
Вона провела пальцями по підвіконню. На шкірі лишилася сіра смуга пилу.
— Я не знаю, чи зможу, — сказала вона….
