Вона згадала старий лежак у передпокої. У день смерті Тарас відсунув його ногою, коли ходив по квартирі. Грім тоді загарчав, а Катерина подумала, що пес заважає людям у найстрашнішу мить.
— Ми там не дивилися, — прошепотіла вона.
Нотаріус продовжила:
«Катю, не вини себе. Ти рятувала мене частіше, ніж я заслуговував. Якщо я знову поліз розбиратися з братом сам, значить, упертість знову перемогла розум. Живи. Тільки не віддавай наш дім зі страху. І годуй Грома нормальним м’ясом, а не сухою нісенітницею, яку радить лікар. Я з лікарем не згоден».
Катерина засміялася й заплакала водночас. Сміх вийшов ламкий, мокрий, майже дитячий. Нотаріус зняла окуляри й відвернулася до вікна.
Тарас сидів білий, з опалими плечима. Уперше за весь час він мовчав.
Того ж вечора Мирон допоміг Катерині підняти старий лежак Грома. Під підкладкою, в акуратному розрізі, вони знайшли маленький диктофон і карту пам’яті. Остап завжди казав, що Грім охороняє краще за будь-який сейф. Катерина раніше сміялася з цього.
На нових записах були не лише погрози Тараса, а й розмова з Наталею, де вона міркувала, як після похорону «переконати Катерину виїхати», а ще дзвінок із якимось Русланом, якому Тарас обіцяв гроші після продажу дачі. Ці матеріали не стали чарівною крапкою в справі — слідство й без них уже рухалося вперед. Але вони зняли останні сумніви, зміцнили обвинувачення й остаточно зруйнували версію про випадкову смерть і «сімейне непорозуміння».
Суд почався за кілька місяців. На той час Катерина сильно схудла, звикла спати з увімкненою лампою й здригалася від кожного дзвінка у двері. На засідання вона ходила з Мироном, хоча спочатку вперто відмовлялася.
— Мені не потрібен супровід, — казала вона.
— Я не супровід, — відповідав він. — Я свідок. І людина з термосом.
Він справді приносив термос із чаєм і бутерброди, які Катерина найчастіше не могла з’їсти. У коридорах суду пахло папером, мокрим одягом, дешевою кавою й чужим страхом. Люди сиділи на лавах, шепотілися, викликали адвокатів, дивилися в підлогу. Усе виявилося зовсім не схожим на гучні історії зі швидкою відплатою. Засідання переносилися, уточнювалися, дробилися на нескінченні процедури. Кожну фразу записували. Кожну деталь перевіряли. На кожне слово знаходилося заперечення, на кожен спогад — запитання.
Катерині довелося знову слухати записи. Знову чути голос Остапа в день смерті. Першого разу вона не витримала й вийшла в коридор. Її знудило в туалеті. Мирон чекав біля дверей із водою й серветками, нічого не питав і не говорив зайвого.
Потім вона повернулася.
Коли її допитували, адвокат Тараса говорив м’яко, майже співчутливо, і від цього було ще неприємніше.
— Катерино Сергіївно, чи правильно, що ви з чоловіком сперечалися через його здоров’я?
— Правильно.
— Ви могли підвищувати на нього голос?
— Могла.
— Вам не подобалося, що він допомагав братові?
