Вона зламалася не від каяття, як пізніше обережно пояснила Віра, а від страху, що Тарас звалить усе на неї. Виявилося, пакет справді був схований у вінок перед похороном. План був безглуздий, дикий і водночас розрахований: під час прощання, коли всі дивляться на труну й удову, Наталя мала непомітно витягти пакет і передати Ярині, а та — викинути його в контейнер біля дороги. Але Грім відчув запах Тараса, запах ліків, запах тієї бійки й того страху, який пережив разом із господарем. Він зірвався до вінка раніше, ніж Наталя встигла наблизитися.
Ярина пізніше зізналася, що про смерть нічого не знала, але знала про пакет. Батьки сказали їй, ніби там лежать документи, які Катерина вкрала в родини. Дівчина плакала в кабінеті слідчої так сильно, що їй викликали лікаря.
Тарас зрештою теж дав свідчення, але кожну фразу намагався вивернути на свою користь. Він запевняв, що не хотів убивати брата. Хотів «заспокоїти», «нормально поговорити», «вирішити майнове питання без скандалу». Після проваленого діла він заборгував велику суму неприємним людям і збирався через довіреність продати частку в дачі, а потім переконати Остапа мовчати. Коли Остап відмовився й пригрозив звернутися до юриста, Тарас приніс таблетки, які дістав через знайомого. Він розраховував, що брат стане млявим, підпише папери, а потім нічого до ладу не згадає.
Але Остап не підписав.
Він боровся.
Катерина дізнавалася подробиці не відразу. Їй передавали їх обережно, невеликими частинами, ніби боялися, що вся правда цілком переламає її остаточно. Але кожна частина однаково лягала всередину важким каменем.
Сороковий день видався тихим, без дощу. Вранці Катерина відвезла на могилу живі квіти — не вінок. Грім сидів поруч серйозний, сивий, ніби за ці тижні постарів на кілька років. Катерина довго мовчала, потім сказала:
— Пробач мені. Я не зрозуміла.
Пес підвів на неї очі.
— А ти зрозумів, так? Одразу зрозумів.
Грім ткнувся носом у її долоню.
Після кладовища вона поїхала до нотаріуса. Конверт Остапа лежав на столі — щільний, жовтуватий, з акуратно написаними іменами Катерини й Тараса. Тараса привезли не в кайданках, але в супроводі адвоката й працівника. Він виглядав постарілим, сірим, ніби з нього вийняли всю колишню самовпевненість. Катерина майже не впізнала людину, яка шипіла їй біля могили й вимагала дачу через дверний ланцюжок.
Нотаріус розкрила конверт.
Усередині був лист і ще одна копія розписки.
— Читати вголос? — спитала вона.
Катерина кивнула.
Голос нотаріуса був сухуватим, рівним, але слова Остапа однаково звучали так, ніби він сидить поруч, на відстані витягнутої руки.
«Катрусю, якщо ти читаєш це, значить, я не встиг розібратися сам. Пробач. Я хотів уберегти тебе від сімейного бруду, а, схоже, тільки втягнув глибше.
Тарасе, інструменти батька я залишаю тобі не на глум. Згадай, як він казав: “Руки чоловікові дані, щоб лагодити, а не відбирати”. Ти давно це забув. Я багато разів прощав тобі, бо ти мій брат. Але прощення не означає, що я дозволю тобі ламати життя моєї дружини.
Гроші, які ти взяв, я вимагав повернути не зі скупості. Вони мали піти Катерині на лікування й на ремонт дачі, де вона мріяла відкрити маленьку майстерню. Ти знав і все одно брехав.
Якщо зі мною щось станеться, прошу звернути увагу на мої останні розмови з Тарасом. Копії записів лежать там, де Грім любить спати, але терпіти не може чужих рук».
Катерина підвела голову.
— Де Грім любить спати…
