— Ми не можемо стверджувати це лише за звуком. Треба довести, чи прийняв Остап препарат сам, під тиском чи інакше. Але є відеозапис.
Вона натиснула кнопку.
На екрані з’явилася каламутна картинка з камери ноутбука. Кабінет Остапа. Було видно край столу, двері, частину дивана у вітальні. У кутку стояли дата і час: день смерті, 16:42.
Двері розчахнулися. Увійшов Тарас. Рухався швидко, нервово. У руці в нього був маленький пакет. Слідом з’явився Остап — живий, у сірому светрі, який Катерина недавно тримала біля обличчя.
— Іди геть, — сказав Остап. — Катерини немає, але я зараз їй подзвоню.
— Не подзвониш.
— Тарасе…
Вони вийшли з кадру. Почулася боротьба, хрип, гавкіт Грома, звук падіння меблів. Потім Тарас повернувся сам. Обличчя в нього було перекошене від страху. Він тримав чашку. Поставив її на стіл, узяв серветку, витер край, потім кинувся до шухляди й почав щось шукати. Грім увірвався в кадр. Тарас ударив його ногою. Пес завищав, але знову кинувся до нього.
Картинка сіпнулася. Мабуть, Грім зачепив стіл. Тарас вилаявся й накрив ноутбук папкою. Екран потемнів, але звук лишився.
— Остапе? — голос Тараса тремтів. — Остапе, вставай. Не вдавай.
Пауза.
— Чорт… та що ж ти…
Потім дзвінок. Тарас говорив пошепки, швидко, захлинаючись:
— Наталю, він упав. Ні, я не знаю. Я дав трохи, тільки щоб спокійно поговорити… Ні, швидку одразу не можна, я ж тут був… Слухай. Замовиш вінок у тому салоні, де твоя знайома. Я сховаю туди флешку і флакончик, потім на кладовищі заберу. Зрозуміла? Удома не можна лишати. Ця псина все винюхує…
Катерина затулила рота долонею.
Віра зупинила запис.
— Після цього швидку викликали лише через двадцять сім хвилин. За білінгом, камерами під’їзду та іншими даними його присутність підтверджено. Ваша поїздка в аптеку теж підтверджена: касовий запис, чек, продавчиня вас упізнала. Коли ви повернулися, Тарас уже вийшов через службовий вихід.
Слова доходили до Катерини повільно, наче крізь воду.
Остап був живий, коли Тарас увійшов.
Остап опирався.
Тарас дав йому щось «трохи».
Тарас ховав докази.
А вона всі ці дні стояла над тілом чоловіка й думала, що винна. Що не встигла. Що якби не черга, якби телефон не сів, якби вона взяла таксі, якби їхала швидше, якби сперечалася сильніше й викликала лікарів зранку…
Катерина зігнулася, ніби її вдарили під дих.
— Мені треба… — прошепотіла вона.
Віра поставила перед нею склянку води.
— Дихайте. Повільно.
Вона намагалася. Повітря входило в груди рваними шматками.
— Він помер не одразу? — спитала Катерина, вже знаючи, що відповідь завдасть нового болю.
Слідча помовчала.
— Експертиза показує, що за ранішої допомоги шанс міг бути. Я не буду вам брехати.
Катерина заплющила очі. Усередині щось обірвалося без звуку.
Після цього все ніби пришвидшилося, але не так, як показують у фільмах. Тараса не затримували ефектно на вулиці. Його викликали на черговий допит, поклали перед ним записи, висновки експертів, свідчення Мирона, дані з аптеки й під’їзду. Спочатку він заперечував усе. Казав, що запис змонтовано, що Остап сам пив незрозумілі таблетки, що флешку хтось підкинув, що вдова й сусід змовилися.
Потім почала говорити Наталя….
