Мирон порався зі щитком у передпокої й визирнув через плече.
— Не сьогодні. Потім.
— А якщо ніколи?
Він знизав плечима.
— Тоді це просто буде місце, де ростуть яблука.
Чомусь саме ця фраза допомогла їй більше, ніж усі чужі «треба жити далі». Не обіцянка, що все мине. Не впевненість, що біль колись стане маленьким. А право не поспішати. Право не перетворювати кожен урятований куток на подвиг.
Улітку Катерина все-таки відкрила майстерню. Без гучної вивіски, без урочистого початку, без обіцянок самій собі, що тепер вона неодмінно впорається. Спершу взяла в сусідки старий комод. Потім полагодила дитячий столик. Потім перефарбувала стільці для маленького кафе в сусідньому районі. Працювала повільно. Швидко втомлювалася. Іноді кидала пензель, сідала просто на підлогу й довго не могла встати, бо пам’ять накочувала раптово — від запаху лаку, від скрипу дверей, від чужої фрази, схожої на остапову.
Але руки поступово перестали тремтіти.
Грім став головним господарем майстерні. Він зустрічав клієнтів суворим поглядом, дозволяв гладити себе лише тим, хто говорив спокійно, і лягав біля дверей так, щоб бачити всіх одразу. Катерина повісила поруч маленьку табличку: «Собака добра, але людей розуміє краще за нас».
Люди усміхалися. Іноді усміхалася й вона.
Одного осіннього дня, майже через півтора року після похорону, Катерина знайшла в шухляді невеликий обривок чорної стрічки від того самого розірваного вінка. Мабуть, Мирон тоді випадково поклав його в пакет із речами, коли допомагав зібрати рештки. На тканині збереглася половина золотої літери.
Катерина довго тримала стрічку в руках. Раніше її б затрусило. Тепер біль прийшов, але вже не збив із ніг.
Вона вийшла у двір. Грім підвівся за нею, поскрипуючи старими суглобами. Біля сміттєвого контейнера Катерина зупинилася, стисла тканину — і раптом передумала викидати.
На дачі, під яблунею, де Остап любив сидіти з чашкою чаю, вона викопала невелику ямку й закопала обривок у землю. Не як пам’ять про Тараса. Не як пам’ять про страшний день. Як знак того, що зло, сховане під штучними квітами, все-таки вийшло на світло.
Грім сидів поруч і уважно стежив, як вона засипає землю долонею.
— Усе, — сказала Катерина тихо. — Досить.
Пес зітхнув і поклав морду їй на коліно.
За парканом хтось стукав молотком. У будинку Мирон лаяв стару розетку майже тими самими словами, якими колись лаявся Остап. На кухні вистигав чай. На столі лежали ранкові яблука — нерівні, з цятками, справжні.
Катерина підвела обличчя до холодного світлого неба. Клубок у горлі нікуди не зник. Але поруч із ним з’явилося інше відчуття — тихе, незвичне, обережне. Ще не радість. Ще не спокій. Радше місце всередині, куди вони колись могли прийти.
Вона провела рукою по сивій голові Грома.
— Ходімо додому, вірний мій.
Грім повільно підвівся, спираючись на старі лапи, і пішов поруч. Не попереду й не позаду. Поруч — як усі ці страшні місяці, коли правда трималася на його пам’яті, його нюху, його злості й його любові.
А Катерина вперше за довгий час не озирнулася.
