— Зараз біля моря. Повернуся приблизно за десять днів.
— Довго, — сухо відповів він. — У таких історіях час рідко працює на клієнта. Оформимо все дистанційно. Я надішлю договір, ви підпишете й перерахуєте аванс. Решта — після результату.
— Добре.
Аліна озирнулася на номер. Віктор усе ще спав.
— Мені знадобиться все, що у вас є, — провадив Рудін. — Повне ім’я чоловіка, дата народження, дані документа, відомі адреси, відомості про першу дружину, подробиці дзвінка з реєстраційного відділу.
Аліна переказала все, що знала. Рудін слухав мовчки, іноді ставлячи короткі запитання. Його спокій не заспокоював, але давав відчуття порядку.
— Почну сьогодні, — сказав він наприкінці. — І запам’ятайте: якщо він стане підозрілим, одразу повідомляйте. Не намагайтеся перевіряти його самостійно. І не провокуйте.
За годину на пошту надійшли документи. Аліна підписала їх і переказала аванс.
Розслідування почалося.
Дні потяглися болісно повільно. Віктор залишався бездоганним чоловіком: жартував, обіймав, ділився планами, говорив про майбутнє. Він запропонував поїхати в гори, і Аліна погодилася — їй не хотілося залишатися з ним наодинці в номері, де стіни здавалися надто тонкими, а ліжко надто близьким.
Дорога піднімалася серпантином. Машина проходила поворот за поворотом, за вікнами розкривалися зелені схили, кам’янисті урвища й далека блискуча смуга моря. Гід розповідав про старі стежки й місцеві легенди. Віктор тримав Аліну за руку й час від часу нахилявся до неї, щоб прошепотіти щось ніжне.
Вона дивилася вниз, туди, де дорога зривалася в порожнечу, і думала, як легко тут можна зникнути.
Один крок.
Один ривок.
Один крик, який вітер понесе раніше, ніж хтось зрозуміє.
— Ти зблідла, — зауважив Віктор. — Висота лякає?
— Трохи.
— Не бійся. Я поруч. З тобою нічого не станеться.
Він притягнув її ближче.
Аліні стало ще холодніше.
Увечері, коли вони повернулися до готелю, надійшло повідомлення від Рудіна: «З’явилися перші дані. Зателефонуйте, коли зможете говорити вільно».
Вона дочекалася, поки Віктор засне, взяла телефон і вийшла на балкон. Нічне море шуміло внизу, вітер тріпав волосся, у номері за її спиною було темно.
— Що ви знайшли? — запитала вона, щойно Рудін відповів.
— Історія неприємна. Буду по порядку. П’ятнадцять років тому ваш чоловік жив у невеликому селищі неподалік від міста. Будинок був приватний, двоповерховий. У старому технічному плані зазначено підвальне приміщення близько дванадцяти метрів.
— І?
— Приблизно через півтора року після зникнення Єви Горіної він подав заяву, щоб підвал виключили з плану. Причина — приміщення нібито більше не використовується і законсервоване.
— Законсервоване?
— Саме так. Я з’їздив туди, поговорив із тими, хто давно живе поруч. Віктора пам’ятають. Єву теж. Молода жінка, тиха, працювала в невеликому магазині. У день її зникнення сусіди чули сильну сварку. Кричали обоє. Потім усе різко стихло.
Аліна стиснула телефон так сильно, що заболіла пальці.
— Що було потім?
— Кілька днів він майже не виходив. Штори були зачинені. Потім ночами почав щось виносити: мішки, коробки. На ділянку привозили пісок, щебінь, будівельні матеріали. Сусідці сказав, що ремонтує підвал, бо стара стяжка розсипалася.
Аліна заплющила очі.
— Боже…
— Є ще. Після того дня Єва ніде не з’являлася. Рахунками не користувалася. Остання покупка — продукти за кілька годин до зникнення. Телефон вимкнувся тієї ж ночі й більше не виходив у мережу.
Аліна сперлася на перила, бо ноги стали ватяними.
— Ви думаєте, він її вбив?
Рудін помовчав.
— Я думаю, ймовірність дуже серйозна. Можливо, тіло залишилося в підвалі. Він міг засипати приміщення, залити бетоном, оформити все як консервацію, продати будинок і почати нове життя.
— Хто тепер власник?
