— Будинок купив Денис Орлов. Ціна тоді була помітно нижча за звичайну. Я вже говорив із ним. Він готовий пустити фахівців, якщо буде офіційний дозвіл.
— Отже, треба звертатися до поліції?
— Так. Але не з емоціями. Потрібен пакет матеріалів, щоб перевірку не можна було відкласти вбік. Мені знадобиться ще кілька днів. Коли ви повертаєтеся?
— За шість днів.
— Добре. Одразу після повернення зустрінемося. Я передам документи, і ми підемо до слідчого. Якщо під підлогою справді щось є, вашого чоловіка затримають.
— А якщо там нічого немає?
— Тоді доводити буде складніше, але підстав для перевірки вже достатньо: зникнення дружини, відсутність заяви про її розшук, будівельні роботи після сварки, дивний продаж будинку. Це не виглядає випадковістю.
Після розмови Аліна ще довго стояла на балконі й дивилася на чорну воду.
Віктор міг убити свою першу дружину.
Міг сховати її під будинком.
Міг п’ятнадцять років жити з цією таємницею — спокійно, впевнено, усміхаючись іншим людям.
А потім вибрав її.
Жінку з грошима.
Жінку, до активів якої він намагався отримати доступ.
Відповідь на запитання «навіщо?» була надто очевидною, і саме тому ставало ще страшніше.
Вона повернулася до номера. Віктор спав, розкинувши руки, обличчя в нього було мирне, майже хлоп’яче. Аліна лягла поруч і не заплющила очей до ранку.
Наступного дня Віктор прокинувся веселим.
— Сьогодні їдемо на дегустацію. Я вже все влаштував.
Аліна кивнула й пішла до ванної. Гаряча вода стікала по плечах, але страх лишався липким, як тонка плівка на шкірі.
Дегустація минула ніби крізь туман. Віктор куштував напої, розмовляв із фахівцем, обговорював смак, витримку, відтінки аромату. Аліна дивилася не на келихи, а на його руки.
Цими руками він міг стискати чуже горло.
Цими руками міг тягати мішки з піском.
Цими руками він гладив її волосся.
— Тобі подобається? — запитав Віктор, простягаючи їй келих.
— Дуже, — сказала вона.
Увечері вони сиділи в ресторані біля води. Музика звучала м’яко, свічки тремтіли в скляних підсвічниках, офіціанти безшумно приносили страви. Віктор підняв келих.
— За нас. За те, що все найважливіше тільки починається.
Аліна торкнулася своїм келихом його келиха. Напій здався їй надто солодким.
— Знаєш, — промовив Віктор після паузи, — я іноді думаю, як дивно влаштоване життя. Я зустрів тебе й уперше зрозумів, що таке дім.
— Уперше? — тихо запитала вона.
— Так. До тебе в мене не було нічого справжнього.
Він накрив її руку своєю долонею.
— Ти дала мені відчуття сім’ї.
Аліна дивилася йому в обличчя й знала: він бреше. У нього вже була сім’я. Була жінка, яка носила його прізвище. Жінка, яка зникла.
— А раніше? — обережно запитала вона. — Нікого серйозного не було?
