— Ходімо додому, розповім.
Коли Варя побачила пакети зі солодощами й фруктами, очі в неї загорілися.
— Мамо, а сьогодні свято?
— Свято, доню.
— Яке?
Ліза поставила торт на стіл і сказала:
— Твоя мама сьогодні відправила за ґрати дуже поганих людей.
Варя насупилася.
— А це хіба свято?
— Зазвичай ні. Але сьогодні — так.
Дмитро подивився на дружину уважно.
— Це ті самі?
— Вони, ріднесенькі.
За столом Ліза підняла келих.
— За справедливість, — сказала вона. — Нехай зло не завжди отримує покарання одразу, але воно має бути покаране.
— Прямо як у казці? — Варя широко розплющила очі.
— Як у казці, — усміхнулася Ліза. — Тільки, на щастя, не лише в казках таке буває.
Вона глянула на Дмитра й додала:
— Правосуддя може бути сліпим, але життя все бачить.
— Після такого мимоволі повіриш, що нагорі теж ведуть рахунок, — задумливо сказав він.
— Уявляєш, саме мені довелося їх судити. Хоча шість років — мало. Надто мало. Була б моя воля, вони отримали б значно більше. Але закон є закон.
— У в’язниці їм усе одно солодко не буде, — спокійно відповів Дмитро. — Таких там не поважають. Їхнє життя вже зламане.
— Воно зламалося ще тоді, у школі, — тихо сказала Ліза. — Просто вони цього не зрозуміли.
Вона помовчала, потім видихнула:
