— спитав прокурор.
— Так, — твердо відповіла потерпіла. — Усі.
Цього разу справа була міцною. Медичні висновки, сліди, свідчення, обставини, свідки — усе складалося в одну важку, але ясну картину. Вивернутися було майже неможливо.
Після перерви Ліза повернулася до зали спокійною. Надто спокійною.
Вона взяла аркуш, подивилася на обвинувачених і почала читати вирок. Голос її був рівний, але кожен звук падав важко.
Степан Марков, Денис Котов, Кирило Громов і Павло Мельников визнавалися винними за відповідною статтею закону й засуджувалися до шести років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній установі.
Ліза зробила паузу, перевела подих і закінчила формальну частину.
Потім підвела очі.
Четверо чоловіків, які колись уявляли себе господарями чужого болю, тепер сиділи згаслі, розчавлені й жалюгідні.
— Вирок зрозумілий? — спитала вона.
Вони по черзі відповіли, що так, зрозумілий.
Ліза дозволила собі ще кілька слів — не для протоколу, а для них.
— Сила чоловіка не в тому, щоб ламати того, хто слабший. Чоловік, якщо він справді чоловік, уміє захищати, берегти й поважати. Але, на жаль, є люди, яким цього не вдається зрозуміти ні в юності, ні в дорослому житті.
Після засідання вона їхала додому в такому дивному піднесеному стані, ніби важкий камінь, що багато років лежав на грудях, нарешті зрушився. Дорогою зайшла до великого магазину, купила дороге вино, торт, фрукти, сир, солодощі й іще купу смаколиків, не надто думаючи про ціну.
У машині вона ввімкнула музику голосніше, ніж звичайно, і ледь не проїхала на заборонний сигнал.
— Як не соромно, пані суддя, — весело сказала вона сама собі й розсміялася.
Їй здавалося, що сьогодні вона може все.
Під’їхавши до будинку, зателефонувала Дмитрові:
— Спустись, будь ласка, допоможи занести продукти.
— Уже йду.
Він з’явився за кілька хвилин, відчинив багажник і здивовано подивився на пакети.
— У нас свято?
— Ще й яке.
— І яке ж?
