— Усе. Більше не хочу про них говорити. Не повіриш, у мене ніби гора з плечей упала.
— Дуже навіть повірю. Ти сьогодні просто розквітла. Видно, помста тобі до лиця.
Ліза пирснула зі сміху.
— Зараз отримаєш. Краще поговорімо про нашу річницю. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що за два тижні вісімнадцять років нашого спільного життя?
Вона суворо подивилася на чоловіка.
— Як можна забути? — Дмитро підняв руки. — Я жити хочу.
Річницю вирішили відзначити на дачі Никифорових, у вузькому колі. Приїхали батьки Дмитра, його сестра Ольга, Даша з чоловіком Сергієм і двома доньками, Ліною та Мілою, а також Марина Павлівна.
Після Дмитра й Варі саме мати стала наступною людиною, якій Ліза розповіла про свою останню судову справу.
Марина Павлівна слухала мовчки. Потім сказала:
— Твій батько пишався б тобою.
Голос у неї затремтів, і Ліза обійняла її міцно, як у дитинстві.
У житті самої Марини Павлівни теж з’явилися зміни. Незадовго до цього вона їздила до оздоровчого пансіонату й познайомилася там із цікавим чоловіком — Михайлом Аркадійовичем Руднєвим, колишнім військовим.
— От же ж доля, — сміялася вона, розповідаючи доньці. — Знову мене до людей у формі тягне.
— Значить, він хороша людина, — сказала Ліза. — Ти ж стільки років після тата навіть дивитися ні на кого не хотіла.
Коли Михайло Аркадійович дізнався, що донька його обраниці стала суддею, він шанобливо промовив:
