— Серйозна людина. Одразу видно — своя.
На річницю він теж приїхав і добровільно взявся готувати м’ясо на вугіллі.
— Я такі секрети знаю, що ви потім звичайне м’ясо їсти не зможете, — заявив він.
І, треба визнати, не перебільшив. М’ясо вийшло соковитим, запашним, із тонкою димною скоринкою.
— Схоже, секрети у вас справді є, — схвально мовив Дмитро, куштуючи перший шматок.
— А то, — вдоволено відповів Михайло Аркадійович.
— Так, чоловіки, — сказала Марина Павлівна, — м’ясо ми оцінимо обов’язково, але келихи чому порожні? Дмитре, виправляй.
Келихи наповнили. Спочатку випили за родину. Потім — за талановитого юриста й найсправедливішу суддю на світі. А третій тост, як і належить, підняли за кохання.
І кохання в цій родині справді було. Не гучне, не показне, не схоже на гарні слова з листівок. Воно жило в турботі, у пам’яті, в умінні вчасно подати руку, у готовності стояти поруч, коли минуле знову стукає у двері.
Ліза дивилася на матір, на чоловіка, на доньку, на друзів, на тепле світло за столом і розуміла: колись у неї намагалися відібрати гідність, віру й майбутнє. Але не змогли.
Її життя все одно стало її життям.
І тепер у ньому було місце не лише болю, а й справедливості. Не лише пам’яті, а й радості. Не лише минулому, а й тим, заради кого варто було йти далі.
