Я простягнула їй телефон.
Вона прочитала. Потім поставила чашку в раковину, підійшла до мене й повільно, обережно обійняла за плечі — так, ніби питала дозволу.
Я спершу сиділа нерухомо. Потім поклала долоню їй на руку.
Валентина шумно видихнула:
— Ну нарешті. А то я вже думала, поки справедливість дійде, ми всі постаріємо остаточно.
— Ти вже, — буркнув Сергій.
— Сам ти вже, — відрізала вона, і ми раптом засміялися.
Сміх вийшов нерівний, зі сльозами, але справжній. Артем підвів голову від кубиків.
— Чого смієтеся?
— Бо добре, — сказала Лєна.
Він підбіг до мене, видерся на коліна, ткнув мене пальчиком у ніс — уже сухим, пахучим яблуком.
Я здригнулася. Тіло пам’ятало ту першу фразу швидше за розум.
Артем насупився, ніби добирав важливі слова.
— Бабо, мама сказала…
На кухні стало тихо. Лєна зблідла.
Артем урочисто закінчив:
— …що тебе треба берегти. Бо ти наша.
У мене защипало очі. Я притисла його до себе й подивилася на доньку. Лєна стояла біля раковини, з мокрими руками, і плакала беззвучно.
— Ні, зайчику, — сказала я, гладячи його по теплій спині. — Не тому, що я ваша. А тому, що ми одне одному рідні.
За вікном темнів звичайний двір. Хтось грюкнув під’їзними дверима. У батареї тихо клацнуло. Чай на столі холонув. На підвіконні розквітла герань, яку я вже збиралася викинути взимку, бо вона здавалася зовсім мертвою.
Виявилося, їй просто потрібні були час, світло і щоб хтось не забував поливати.
