— Не обіцяй «ніколи», — перебила я м’яко. — Просто живи інакше.
Лєна кивнула.
Улітку вона зняла невелику кімнату в сусідньому будинку. Не тому, що я вигнала. Навпаки, мені було страшно відпускати її знову. Але Ірина, та й Валентина, казали: щоб відновити стосунки, нам треба перестати дихати одна одній у потилицю. Лєна сама наполягла.
— Я маю навчитися стояти на ногах, — сказала вона. — А не ховатися то за чоловіком, то за тобою.
Я допомогла їй купити фіранки. Валентина віддала старий, але міцний стіл. Сергій привіз на своїй машині дитяче ліжко. Артем бігав порожньою кімнатою, ляскав у долоні й кричав:
— Це мій дім?
Лєна присіла перед ним.
— Наш. Маленький, але наш.
Він подумав і додав:
— А в баби — бабин дім.
Ми з Лєною перезирнулися. У її очах майнув сором, але вже не руйнівний, а тихий, людяний.
— Так, — сказала вона. — У баби — бабин дім. Його ніхто не забере.
Одного вечора, майже через рік після того дзвінка, з якого все почалося, ми сиділи в мене на кухні. На столі був пиріг з яблуками, чай, тарілка з нарізаним сиром. Валентина сперечалася з Сергієм про ремонт під’їзду. Артем будував вежу з кубиків просто на підлозі. Лєна мила чашки й наспівувала щось собі під ніс.
Телефон на столі блимнув. Повідомлення від Ірини:
«Постанову отримали. За вашою частиною все закрито на вашу користь. Документи на квартиру захищені, претензій немає. Решта по Павлу йде окремо. Вітаю, Маріє Іванівно».
Я прочитала і довго дивилася на екран.
— Мам? — Лєна помітила моє обличчя. — Що там?
