Судові й слідчі справи тяглися місяцями. Були засідання, пояснення, запити. Мене кілька разів викликали давати свідчення. У коридорах пахло папером, мокрим одягом і дешевою кавою з автомата. Лєна сиділа поруч, згорбившись, теребила ремінець сумки. Одного разу Павло пройшов повз нас, навіть не глянувши. Тільки всміхнувся краєм губ.
Лєна зблідла. Я взяла її за руку.
Вона подивилася на наші пальці, потім на мене.
— Ти можеш не тримати, — прошепотіла вона. — Я заслужила.
— Зараз я тримаю не за минуле, — сказала я. — А щоб ти не впала.
У підсумку угоду, яку намагалися підготувати, визнали такою, що не відбулася, ще на стадії перевірки, рієлторське листування стало доказом тиску, а матеріали щодо погроз і незаконного використання персональних даних пішли окремим провадженням. Павло отримав наслідки не миттєві й не казкові, але реальні: заборону наближатися, фінансові претензії кредиторів уже без прикриття моєю квартирою, втрату роботи після внутрішньої перевірки, а згодом — обвинувачення за кількома епізодами шахрайських дій. Його знайомий юрист теж перестав бути таким упевненим, коли з’ясувалося, що дзвонив мені з погрозами під запис.
Найважчим було не це.
Найважчим було знову навчитися пити чай із донькою на одній кухні.
Іноді ми розмовляли нормально: про садок, про ціни, про те, що Артем навчився вимовляти «самоскид». Іноді між нами раптом поставала та ванна, мокрий пальчик, фраза про квартиру — і ми обидві замовкали. Лєна тоді вставала, йшла мити посуд, терла одну тарілку надто довго. Я вдавала, що перебираю крупу.
Прощення виявилося не дверима, які можна відчинити одним рухом. Воно було схоже на старі сходи: сходинка, скрип, зупинка, знову сходинка.
Навесні ми поїхали на кладовище до Миколи. Лєна давно там не була. Вона купила білі хризантеми, хоч знала, що батько любив прості гвоздики. Біля могили вона довго мовчала, потім раптом опустилася навпочіпки й сказала:
— Тату, я мало маму без дому не лишила.
Вітер ворушив суху траву біля огорожі. Артем збирав камінчики в пластикове відерце.
Лєна закрила обличчя руками.
— Я не знаю, бачив ти чи ні. Але вона знайшла твою записку. Ти знову все передбачив. А я… я була дурепою.
Я стояла поруч і не заважала їй плакати.
Потім дістала з сумки складений аркуш — копію того самого прохання Миколи не віддавати житло за життя. Ми поклали його не на могилу, звісно, а просто потримали разом. Папір шарудів на вітрі.
— Він тебе знав, — сказала Лєна тихо. — Знав, що ти всіх пожалієш.
— І тебе знав, — відповіла я. — Знав, що тобі потрібна буде мати, а не моя квартира.
Вона подивилася на мене, і вперше за довгий час в її очах не було захисту. Тільки біль і вдячність.
— Мам, я більше ніколи…
