Лєна майже не спала. Здригалася від кожного дзвінка. Розмовляла з юристами, оформлювала документи, шукала роботу. Іноді зривалася на мене через дрібниці: не так зварила кашу, не туди поклала дитячі шкарпетки. Потім приходила на кухню, сідала навпроти й шепотіла:
— Пробач. Я знову як він.
Я не казала: «Нічого страшного». Страшного було багато. Я тільки наливала їй чаю.
— Пий.
Ми обидві вчилися жити після зради. Вона — після Павла. Я — після неї.
Одного вечора, коли Артем уже спав, Лєна принесла мені флешку.
— Тут усе, — сказала вона. — Відео, яке він змусив мене записати. Листування. Голосові. І… там є моя розмова з ним, де я питаю про твій паспорт.
— Навіщо ти мені це віддаєш?
Вона сіла на край стільця, зчепила пальці.
— Бо я маю не просто плакати й казати «пробач». Я маю допомогти довести правду.
Я взяла флешку. Наші руки торкнулися. Лєна не відсмикнула свою.
— Мам, я справді спершу думала, що це просто допомога. Що ти все одно мені залишиш квартиру. Що ми родина. А потім… потім він почав казати, що ти егоїстка, що ти нас не любиш, що нормальні матері все віддають дітям. Я злилася на тебе. Мені було зручно злитися. Так легше, ніж визнати, що я живу з людиною, яка мене використовує.
Вона говорила неголосно, без виправдань. І від цього вірилося більше.
— А коли Артем сказав ту фразу… я злякалася не за тебе. Я злякалася, що все розкрилося. Ось за це мені найсоромніше.
Я дивилася на доньку й відчувала, як у мені борються дві сили. Одна хотіла обійняти її й сказати, що все забуто. Друга — встати й піти, бо забути таке неможливо.
Я обрала третє.
— Сором — це початок, — сказала я. — Але далі потрібні вчинки.
Лєна кивнула.
Вона влаштувалася працювати в невелику бухгалтерську контору. Спочатку на пів дня, потім більше. Артем пішов у садок біля дому й перший час плакав щоранку так, що в мене серце розривалося. Я проводжала їх до хвіртки, стояла під деревом і чекала, поки Лєна вийде сама. Іноді вона виходила біла як крейда.
— Він звикне, — казала я.
— А я? — питала вона.
— І ти.
Павло й далі писав. То погрожував, то просив пробачення, то обіцяв приїхати й «забрати родину». Лєна не відповідала. Усі повідомлення йшли Ірині. Потім за рішенням суду і після довгих процедур йому обмежили можливість наближатися й контактувати напряму, поки тривали розгляди. Його борги відкрилися остаточно: він брав гроші не тільки в банках, а й у приватних осіб, прикриваючись майбутнім продажем «сімейної нерухомості». Моя квартира значилася в його листуваннях як «ресурс тещі».
Коли Ірина прочитала мені цю фразу, я не заплакала. Тільки довго мила руки під гарячою водою, ніби хотіла змити з себе чужий бруд.,..
