Близько одинадцятої вечора, коли барак уже почав провалюватися в нічний гул дихання й рідкісного кашлю, я підійшов до завішаного кутка Бороди. Він сидів на нижньому ярусі, у майці, з важкими руками на колінах. Нотаріус стояв поруч, Щука тримався трохи осторонь. Миші не було, і це саме по собі було сигналом: розмова задумувалася не для всіх вух.
Борода кивнув на дерев’яний ящик, що правив у них за гостьовий стілець. Я сів.
— Нотаріус каже, ти йому розповів про перевірку і Вереса.
Я не став заперечувати.
— Звідки відомості?
— Уже сказав. Інше життя. Траплялося чути розмови людей, які не люблять, коли їх чують.
Борода дивився так, ніби приміряв мої слова на вагу. Потім повільно промовив:
— Припустімо. Тоді інше питання. Якщо вмієш чути такі речі, може, вмієш і справи вирішувати тихо. Без шуму.
Я не відповів.
— Є завдання, — провадив він. — З однією людиною треба поговорити правильно. Не ламати одразу, а пояснити. Щоб зрозумів, що казати адвокату, а що лишити при собі. Йдеться про Вереса. Коли його переведуть у барак, йому потрібен хтось, кому він повірить. Не Щука, не я, не Нотаріус. Нова людина. Не схожа на наших. Зробиш — житимеш спокійно. Нормальне місце, нормальна їжа, ніхто тебе не зачепить.
— А якщо ні?
Борода не став договорювати. Він просто подивився на барак, на темні вікна, на ряди нар. Сенс був ясний: решта строку може виявитися довгою, якщо кожен день перетворюватиметься на покарання.
Він пропонував мені втертися Кирилові в довіру й використати цю довіру, щоб зламати його свідчення. Згода давала мені доступ до хлопця, можливість бути поруч і, якщо знадобиться, захистити. Але в будь-якій перевірці я виглядав би учасником тиску на свідка. Відмова означала, що Борода вибере іншого, і цей інший справді зробить те, заради чого його вибрали.
Я вибрав проміжний хід.
— Мені потрібен час до завтра, — сказав я. — Я не працюю навмання. Треба зрозуміти, як Верес дивиться на те, що відбувається, де в нього слабке місце, чого він боїться. Тоді скажу, що можна зробити.
Борода довго не відводив очей. Потім кивнув.
— До завтра ввечері.
Я повернувся до своєї нари й майже не спав. Не зі страху. Страх давно перестав бути для мене господарем; він став приладом, який показує, де тиск вищий за норму. Я думав про Руденка. Де він зараз? Чи знає, в яку установу мене відправили? Чи розуміє, що історія з Вересом може випадково зачепити ту схему, через яку мене прибрали?
У темряві особливо добре чути, як людина обманює сама себе. Можна сказати: я просто тягну час. Можна сказати: використовую Бороду, щоб підібратися до свідка. Можна сказати: все це частина розрахунку. Але під розрахунком лежала інша, простіша правда. Я не хотів знову опинитися тим, хто побачив чужу біду й промовчав, бо мовчати зручніше. Така зручність роз’їдає не відразу. Вона накопичується, як іржа під фарбою, а потім у потрібний момент метал ламається.
Відповідь почала вимальовуватися на одинадцятий день, під час прогулянки. Поруч зі мною опинився літній чоловік років п’ятдесяти восьми, якого я помічав із перших днів. Він ходив сам, але не виглядав відкинутим. Радше навпаки: ніби давно відмовився від зайвих компаній і цілком витримував власне товариство. Його звали Семен Бойко. Колишній бухгалтер, засуджений за розтрату.
На третьому колі він зрівнявся зі мною й сказав, не повертаючи голови:
— Ти новий. А Борода вже тебе бачить.
— Це неважко помітити.
Ми пройшли ще кілька кроків.
— Верес — не просто свідок. Справа пов’язана з контрабандною схемою через транспортну компанію. Курирували її люди в погонах і люди без погонів, але з доступом до потрібних дверей. Два роки тому справа заглухла: головний свідок зник. Верес — другий. Якщо він замовкне, все знову піде в землю.
— Звідки знаєш?
Бойко говорив рівно, без спроби сподобатися.
— Я вів там бухгалтерію. Мене посадили, щоб показати, ніби винних знайдено. Верес бачив мене на одній зустрічі. Коли його переведуть сюди, він упізнає. Я не хочу, щоб він мовчав.
Я не зупинився, хоча хотілося. Продовжив іти, щоб збоку розмова виглядала випадковою. Ситуація набула глибини. Бойко був частиною тієї самої історії, тільки з іншого боку. Його інтерес не був чистим благородством: якщо справа оживе, він зможе просити перегляду власного вироку. Але на цій ділянці наші цілі збігалися. Іноді цього досить для тимчасового союзу.
Бойко не просив довіри, і це, як не дивно, робило його слова міцнішими. Він не вдавав каяття й не намагався виставити себе жертвою. Він просто називав речі так, як людина, якій набридло платити за чужий верхній поверх, лишаючись нижньою сходинкою драбини. Я розумів: якщо Верес дасть свідчення, Бойко отримає шанс. Але цей шанс не скасовував головного — хлопець справді був потрібен тим, хто хотів поховати справу. Отже, поруч зі мною з’явився не друг і не товариш, а тимчасова точка опори. У замкненому просторі іноді й такої опори досить, щоб не впасти одразу…
