— Артеме, вийдемо.
— Нікуди я не вийду!
— Вийдемо, — повторила вона вже жорсткіше.
Вони пішли в передпокій. Ми чули їхній шепіт. Точніше, Лерин шепіт — швидкий, сухий, як шелест пакета. Артем відповідав голосніше, ображено. Мама стояла біля плити й дивилася на підгорілу цибулю. Потім узяла сковороду, висипала все у сміттєве відро і раптом почала терти її губкою так сильно, що я злякалася: зітре емаль разом із руками.
— Мамо, лиши.
— Навіщо ти при них? — прошепотіла вона. — Можна було потім.
— Потім вони б уже занесли речі.
— Вона ж тепер тебе зненавидить.
Я втомлено всміхнулася.
— Вона мене ще на порозі зненавиділа.
Батько закрив коробочку з таблетками.
— Правильно зробила.
Мама обернулася до нього, ніби він сказав щось страшне.
— Колю…
— Правильно, — повторив він. — Я сам мав це зробити. Тільки сил немає.
У передпокої клацнув замок. Лера повернулася першою. Плащ вона так і не зняла зі спинки стільця, але тепер узяла його двома пальцями, як річ, яку випадково поклала на брудне місце.
— Ми переночуємо в мене, — сказала вона. — Завтра поговоримо спокійно.
— Завтра я буду на роботі, — відповіла я. — Батьки вдома. Але розмова буде тільки одна: Артем може приходити до них як син. Жити з вами тут він не буде.
— Ти не маєш права забороняти йому спілкуватися з батьками, — сказала Лера.
— Я й не забороняю.
— Поки що.
Вона сказала це тихо. Майже лагідно. І саме від цього в мене по спині пройшов холод.
Артем стояв за її спиною. В очах у нього була вже не злість, а розгубленість. Уперше за весь вечір він мав вигляд не господаря, а хлопчиська, якого вигнали з власної фантазії.
— Ти пошкодуєш, — сказав він мені.
— Уже шкодую, — відповіла я. — Що не сказала все раніше.
Вони пішли. Чемодани прокотилися коридором, голосно вдаряючись коліщатками об стик плитки біля дверей. Потім грюкнули вхідні двері. Мама сіла на стілець і заплакала беззвучно, закривши обличчя руками. Батько дивився у вікно. А я стояла поруч із текою документів і відчувала не перемогу, а таку втому, ніби сама винесла ці чемодани на спині вниз сходами.
Дім у нас був старий, але міцний. Колись це була половина великого одноповерхового будинку зі спільним двором, потім сусідня частина згоріла, її знесли, а батько викупив ділянку й добудував дві кімнати. Він усе життя пишався тим, що в нас не квартира, а свій куток. Увечері виходив на ґанок, сідав на табурет і казав: «Ось воно, Наталю, наше. Не палац, зате своє».
Останні роки «своє» стало важким. Дах протікав над коридором, труби іржавіли, паркан перекошувався. Батько до хвороби все лагодив сам. Потім йому стало зле просто у дворі — впав біля груші, яку сам посадив, коли народився Артем. Мама тоді подзвонила мені, голос у неї був тонкий, невпізнанний: «Анечко, приїжджай, тато не встає».
Відтоді життя розділилося на до і після. До — робота, рідкісні зустрічі з подругами, мрії відкласти на відпустку, може, нарешті з’їхати в окрему квартиру. Після — лікарні, чеки, ліки, нічні дзвінки, мамин тиск, батькова дратівливість від безпорадності, і Артем, який обіцяв «цими днями заїхати», але дні чомусь розтягувалися на тижні.
Я не вважала це подвигом. Я просто робила те, що треба. Але коли дах протік так, що вода побігла по стіні в батьківській спальні, грошей уже не лишилося. Батько запропонував продати частину ділянки сусідові. Мама плакала. Тоді я взяла кредит. Не величезний, але для мене відчутний. Юрист, до якого мене відправила колега, сказав прямо:
— Анно Миколаївно, ви вкладаєте гроші в чуже майно. Поки стосунки добрі — все добре. Потім хтось з’явиться і скаже, що теж спадкоємець. Краще оформіть частку або хоча б угоду про компенсацію.
Я тоді образилася. Який ще «хтось»?
