У нас батько хворий, я на пів ставки в аптеці, Аня працює і після роботи бігає по лікарях. Яка влада?
Лера повернулася до неї.
— Наталіє Іванівно, я не хотіла вас образити. Але треба чесно: у домі хаос. Артем розповідав, що тут усе тримається на звичках Ані. Це нездорово. Чоловік має відчувати, що в нього є своє місце.
Я вперше уважно подивилася на брата.
— Артем розповідав?
Він відвів очі.
І ось це було болючіше за крик. Не те, що він привів чужу жінку. Не те, що захотів жити в домі. А те, що він десь, у чужій квартирі, за чужим столом, розповідав про нас як про безпорадних, дурних, таких, що заважають йому, людей. Про маму, яка віддавала йому останній шматок курки. Про батька, який у молодості підробляв ночами, щоб купити йому ноутбук для навчання. Про мене, яка оформлювала йому кредити на лікування зубів, бо він тоді «тимчасово не міг».
— Отже, так, — сказала я.
Мій голос став нижчий. Я сама його майже не впізнала.
Я пройшла в передпокій. Там, на верхній полиці, лежала тека з документами — синя, пластикова, з тріснутою кнопкою. Останні тижні я не випускала її з поля зору. Нотаріус, довідки, виписки, довіреності, лікарняні листки — усе це стало частиною мого життя, як хліб і сіль. Я дістала теку, повернулася на кухню й поклала її на стіл.
Мама зблідла.
— Аню…
— Ні, мамо. Досить.
Артем скривився.
— Що ти знову вигадала?
Я відкрила теку. Руки все ж тремтіли, і я притиснула долоню до паперу, щоб цього не було видно. Дістала копію витягу з реєстру, договір дарування частки, оформлений пів року тому, і нотаріальну довіреність від батька на моє право представляти його інтереси в побутових і медичних питаннях.
— Пів року тому тато й мама подарували мені одну третину дому, — сказала я. — Не тому, що люблять мене більше. А тому, що я взяла на себе кредит на ремонт даху, оплату батькової операції та борги за комуналку, які накопичилися, поки ти «шукав себе». Усе оформлено законно. Решта дві третини належать батькам. І в жодній частці немає твого імені.
На кухні стало так тихо, що було чути, як за стіною в сусідів клацнув вимикач.
Артем дивився на документи, ніби вони були написані чужою мовою.
— Ти… ти оформила на себе дім?
— Частку. За згодою батьків. У нотаріуса. При свідках. Після консультації з юристом.
— Мамо? — він повернувся до неї. — Ти підписала?
Мама заплющила очі.
— Підписала.
— Тату?
Батько довго мовчав. Потім підняв руку, знайшов на столі таблетку, що впала, і поклав назад у коробочку.
— Підписав, — сказав він. — Аня нас не обдурила. Вона нас урятувала.
Лера повільно сіла на табурет. Її обличчя лишилося рівним, але я помітила, як сіпнулася жилка на скроні.
— Дуже цікаво, — промовила вона. — Артеме, ти казав, що дім сімейний.
— Він і є сімейний! — вигукнув він. — Мене просто кинули!
— Тебе ніхто не кидав, — сказав батько.
Його голос був слабкий, але в ньому раптом з’явилася колишня твердість. Та, яку я пам’ятала з дитинства, коли він міг одним поглядом зупинити нас із Артемом, зчеплених через іграшку.
— Я просив тебе допомогти, коли ліг у лікарню. Ти сказав, що не можеш, у тебе проєкт. Потім з’ясувалося, що проєкту немає. Я просив приїхати до матері, коли їй стало зле на роботі. Ти не взяв слухавки. Аня приїхала. Завжди Аня.
Артем ударив долонею по столу. Чашка підстрибнула, мама скрикнула.
— Та тому що ви всі на неї молитеся! Я що, не син? Мені нічого не належить?
— Любов не оформлюють через нотаріуса, — сказав батько. — А житло — іноді доводиться. Коли один син починає дивитися на дім як на здобич.
Лера підвелася…
