— Не собі. Викинути.
Ми вийшли у двір. Ніч була прохолодна, пахло вологою землею. Артем підійшов до старого сараю, дістав молоток, поклав ключ на камінь і вдарив. Раз. Другий. Третій. Метал погнувся, зубці зім’ялися.
— Все, — сказав він тихо.
Я не відповіла. Але всередині щось, довго стиснуте, трохи відпустило.
Навесні ми нарешті доробили паркан. Не відразу, не красиво, зате рівно. Артем приїздив на вихідні, працював мовчки, без колишніх розмов про те, кому що дістанеться. Батько сидів на ґанку й давав поради, дратувався, коли ми робили не так, потім сміявся, втомлювався й ішов відпочивати. Мама виносила чай у старому термосі й бутерброди з сиром. Іноді дивилася на нас із Артемом так, ніби боялася кліпнути й зруйнувати цю крихку картину.
Частку ніхто не переоформлював. Заповіт батьки склали пізніше — спокійно, у нотаріуса, після консультації з Павлом. У ньому було все чесно: дім мав залишатися місцем, де мама й батько проживуть стільки, скільки їм відпущено, без тиску й погроз. Моя частка враховувала вкладені гроші й догляд. Артемові батьки залишили частину заощаджень і право викупити частку в майбутньому, якщо ми з ним домовимося. Не ідеальна казка, але доросла правда.
Коли ми вийшли від нотаріуса, мама довго тримала мене за руку.
— Я тоді злякалася, — сказала вона. — Коли ти при всіх документи дістала. Мені здавалося, сім’я розвалиться.
— Вона й так уже тріщала, мамо.
— Зате тепер хоч видно, де лагодити.
Я обійняла її. Вона стала зовсім маленька, легка, пахла кремом для рук і м’ятними таблетками.
Улітку груша у дворі дала багато плодів. Батько сказав, що це до миру. Мама наварила варення, половину роздала сусідам. Тетяна отримала дві банки й цілий вечір розповідала всім, що без її камери ми б пропали. Ми не сперечалися. Їй було приємно бути героїнею, а нам не шкода.
Леру я більше не бачила. Іноді думала про неї без злості, радше з холодним подивом. Скільки порожнечі має бути в людині, щоб заходити в чужі доми, гладити чужих матерів по руці, запам’ятовувати тріщини в стінах і рахувати, як перетворити чужу слабкість на свою вигоду. Але потім я переставала про неї думати. У нас було надто багато свого: татові ліки, мамина робота, Артемові спроби повернути довіру, мій кредит, дах, який нарешті не протікав.
Одного вечора ми всі сиділи на кухні. Батько чистив грушу маленьким ножем, мама в’язала, Артем лагодив розетку біля холодильника. Я мила чашки. Майже як того першого вечора. Тільки повітря було інше. Не легке — ні. У ньому ще лишалися обережність, пам’ять, біль. Але вже можна було дихати.
Артем раптом сказав:
