— Аню.
— Що?
— А ти справді тоді не боялася? Коли сказала, що дім не мій?
Я вимкнула воду. Подивилася на нього.
— Боялася. Так, що ноги ватяні були.
— А виглядала так, ніби зараз усіх нас виселиш.
Мама пирхнула. Батько хмикнув.
Я усміхнулася.
— Іноді треба виглядати твердішою, ніж ти є. Щоб ті, хто прийшов ламати, вирішили, що стіна міцна.
Батько поклав на блюдце очищену грушу й посунув мені.
— Вона й була міцна, — сказав він. — Просто сама не знала.
Я взяла скибку. Солодкий сік потік по пальцях. За вікном сутеніло, у передпокої тихо цокав годинник, у серванті стояли мамині келихи, цілі, не винесені, не продані, не викинуті. Дім не став палацом. Дошка біля дверей так само рипіла, шпалери в коридорі чекали ремонту, чайник шумів надто голосно.
Але це був наш дім.
І головним у ньому більше не був ніхто.
У ньому знову намагалися бути сім’єю.
