— Я повертатиму. Не одразу. Але повертатиму.
— Гроші — не найстрашніше.
— Знаю.
Він дістав із кишені складений аркуш.
— Я написав відмову від претензій щодо дарування. Павло сказав, треба нормально оформити, але я хотів, щоб ти побачила. І ще… я розумію, що прав на дім у мене зараз немає. І, мабуть, не повинно бути, поки я не навчуся бути сином, а не спадкоємцем.
Я дивилася на нього і вперше за довгий час побачила не Лерині слова, не ображеного хлопчика, а дорослу людину, якій дуже соромно. Сором не прикрашає, не виправляє миттєво. Але з нього іноді починається правда.
— Татові це скажи, — відповіла я.
— Скажу.
Він помовчав.
— Аню, ти тоді на порозі… коли сказала «ні»… Я тебе ненавидів. А зараз думаю: якби не сказала, вона б нас усіх зжерла.
Я втомлено всміхнулася.
— Не я одна сказала. Просто голосно вийшло.
— Усе одно. Дякую.
Це слово прозвучало незвично. Ніяково. Я не знала, куди його подіти. Поставила чайник.
— Будеш чай?
Він подивився на мене з обережною надією.
— Буду.
Ми пили чай мовчки. На столі лежав той самий ключ, який Лера кинула біля млинців. Я не прибирала його кілька днів, сама не розуміючи чому. Потім Артем узяв його.
— Можна?
Я напружилася.
Він побачив і швидко сказав:
