Артем сіпнувся, ніби дістав ляпаса.
— За все.
— Ні, — сказав батько. — Так не піде. «За все» — це коли не хочеш пам’ятати подробиць. А ти згадай.
Артем сів назад. І почав говорити. Спершу глухо, через силу. Потім слова пішли швидше. Він просив пробачення за крики, за лист, за те, що не приїжджав до лікарні, за те, що дозволив чужій людині принижувати матір, за таблетки, які не перевірив, за погрози, за жадібність. На слові «жадібність» голос у нього зламався.
Мама плакала відкрито. Батько мовчав. Я стояла біля вікна й дивилася на грушу у дворі. На гілках уже набухали бруньки, хоча ночами ще було холодно.
Потім Артем повернувся до мене.
— Аню…
Я підняла руку.
— Не зараз.
Він кивнув. Прийняв. І це було перше правильне, що він зробив за багато місяців.
Наслідки не зникли за один вечір. Лера ще намагалася дзвонити Артемові, писала з чужих номерів, що вагітна, потім що хвора, потім що подасть заяву за наклеп. Павло допоміг скласти офіційне попередження про неприпустимість тиску й погроз. Олена Мельник погодилася дати письмове пояснення, Тетяна зберегла запис. До суду справа не дійшла: мабуть, Лера зрозуміла, що цього разу перед нею не один закоханий чоловік, а кілька людей із документами й свідками.
Артем переїхав у кімнату в гуртожитку при роботі, яку нарешті знайшов через знайомого батька. Не просив грошей. Перші тижні приходив до батьків ніяково, з пакетом молока або хлібом, стояв на порозі, поки мама сама не кликала його на кухню. Батько розмовляв із ним мало. Не з жорстокості — просто довіра, як зламана кістка, зросталася повільно й боліла на погоду.
Зі мною було важче.
Одного разу він прийшов увечері, коли батьки вже спали. Я сиділа на кухні з ноутбуком, рахувала платежі за кредитом. Він постукав у косяк.
— Можна?
Я кивнула.
Він сів навпроти. Довго дивився на свої долоні.
— Я знайшов старі перекази, — сказав він. — Коли ти мені на зуби давала. І на курси. І на той телефон. Я тоді думав, у тебе просто… ну… є.
Я закрила ноутбук.
— У мене не було. Я відкладала.
Він ковтнув…
