Це сталося в третю річницю загибелі Марини. Андрій завжди заздалегідь боявся цієї дати й намагався приховати від доньки свій стан, але Софія відчувала його мовчання. У такі дні вона ставала особливо лагідною, довго розглядала фотографії матері й частіше, ніж зазвичай, брала батька за руку.
У них зберігся сімейний ритуал. Раз на рік вони приїздили в горбисті передгір’я й ішли стежкою, з якої Марина любила дивитися на заходи сонця. Тієї весни Софія назбирала для неї кульбаб. Дівчинка пояснила, що ці квіти вміють рости будь-де й тому схожі на маму, яка завжди називала сильним усе, що не боїться пробиватися крізь каміння.
Перед підйомом Андрій двічі оглянув медичну сумку. У ній лежали екстрені препарати, вода, захисний шолом і записка з діагнозом та телефонами лікарів. На деревах тільки-но розкривалося листя. Софія то поспішала вперед, то поверталася показати батькові блискучий камінець, пташиний слід або незвично вигнуту гілку.
На оглядовому майданчику вони поклали кульбаби біля складеного каміння. Якийсь час дівчинка мовчала, а тоді різко обернулася й запитала, чи чув батько тихий звук. Андрій розрізняв лише шелест листя й далекий пташиний крик. Софія вже обережно сходила зі стежки, ніби хтось невидимий кликав її з-за поваленого дерева.
Андрій наздогнав доньку біля трухлявого стовбура. Вона стояла навколішки й тим особливим шепотом, яким заспокоювала наляканих тварин, повторювала, що вони не завдадуть шкоди. У глибокій тіні щось ледь ворухнулося. Лише присівши поруч, Андрій розгледів вівчарку віком не більш як три місяці.
Цуценя було придавлене деревом. Брудна шерсть злиплася, задня лапа вивернулася під неприродним кутом, на боці темніли круглі опіки. За їхньою формою Андрій одразу зрозумів: це не випадкова травма. Софія дивилася на тварину зі сльозами й шепотіла, що їй так само боляче, як було їй після аварії, а отже, покинути його вони не можуть.
На кілька хвилин змучений батько зник, поступившись місцем колишньому лікареві. Андрій обережно звільнив цуценя й провів швидкий огляд. Переломи, зневоднення, запалення, що починалося, слабке дихання — стан був тяжкий, але тварина лишалася живою. Знявши куртку, він влаштував із неї переноску. Цуценя не намагалося захищатися й увесь час дивилося тільки на Софію, ніби вже вирішило, кому можна довіритися.
— Він буде Скаєм, — сказала дівчинка дорогою до машини. — Нехай знову побачить небо, а не саму темряву.
Андрій хотів зауважити, що спершу тварину треба довезти живою й лише потім обирати ім’я. Однак побачив, з якою впевненістю донька притримує край куртки, і погодився.
Найближча клініка не працювала, тому вони поїхали до притулку за містом. Після закриття своєї практики Андрій передав туди частину обладнання. Притулком керувала Оксана Черненко — жінка, здатна дві доби не відходити від пацієнта, якщо його життя залежало від постійного догляду. Вона зустріла їх біля дверей, глянула на згорток і негайно веліла нести цуценя до оглядової.
Знайомі інструменти повернули Андрієві болючі спогади, але часу на них не було. Оксана підтвердила переломи, виснаження й інфекцію. Побачивши сліди опіків, вона стиснула щелепи й сказала, що про знущання доведеться повідомити поліцію. Поки робили знімки, Софія сиділа біля столу й розповідала Скаєві про дім, у якому його більше ніхто не скривдить.
Коли Оксана спробувала забрати цуценя на підготовку, воно затремтіло й потяглося мордою до руки дівчинки. Софія притиснула долоню до його чола, і напруга потроху відступила. Оксана зустрілася поглядом з Андрієм: присутність дитини не заважала тварині, а стримувала її від паніки.
Операція тривала кілька годин. Андрій уперше після довгої перерви знову вдягнув хірургічні рукавички. Спочатку рухи здавалися чужими, але невдовзі руки згадали все, чого він учився роками. Оксана працювала поруч, а Софія чекала за дверима, притискаючи до грудей порожню батькову куртку.
За матовим склом час для дівчинки майже зупинився. Вона то сідала на край стільця, то вставала й прислухалася до приглушених голосів. Андрій бачив її щоразу, коли підводив голову від операційного столу. Ця маленька постать за дверима нагадувала, що він бореться не лише за цуценя. Разом зі Скаєм до кімнати поверталася частина самого Андрія — упевненість лікаря, яку він вважав утраченою після смерті дружини.
Скай вижив. Попереду лишалися перев’язки, лікування інфекції й довга реабілітація ушкодженої лапи. Майже щодня Андрій привозив Софію до притулку. Вона читала цуценяті, переказувала шкільні новини й намагалася нишком передати ласощі, хоч Оксана суворо контролювала харчування.
Через деякий час Андрій помітив дивну зміну. Спочатку в Софії минув без нападу один день, потім три, потім цілий тиждень. Він боявся пов’язувати поліпшення зі зустрічами в притулку, щоб не ошукати себе надією, але спокійні проміжки ставали дедалі довшими…
