Несподівана знахідка в хащі: навіщо бізнесмен опинився там, де ходять тільки лісники

— запитав Ігор винувато. — Може, я спробую йти?

— Не треба, — Андрій похитав головою. — Ще метрів чотириста. Доїдемо.

Ігор замовк. Андрій чув його дихання за спиною, важке, уривчасте. Чув, як той постогнує, коли сани підстрибують на купинах. Село показалося несподівано: вогні у вікнах, дим із труб. Андрій зупинився, перевів подих.

— Он наш дім, — кивнув він на хату праворуч. — Крайня.

У вікні горіло світло, Саша чекає, напевно, хвилюється вже. Андрій подивився на годинник: за двадцять п'ять п'ята. Більше години минуло. Сніг почав падати, дрібний, колючий. Вітер посилився, задував в обличчя.

— Пішли швидше, — сказав Андрій, знову беручи мотузку.

Довіз сани до хвіртки, зупинився. Ігор спробував встати, знову застогнав.

— Почекайте, допоможу. — Андрій підійшов, підставив плече.

Ігор важко піднявся, сперся на Андрія. Шкутильгаючи, вони дійшли до ґанку. Двері відчинилися, на порозі Саша — у маминій кофті, боса.

— Андрійку? — скрикнула вона. — Ти де був? Я боялася.

Потім побачила Ігоря, замовкла, позадкувала.

— Не бійся, Сашок, — Андрій усміхнувся втомлено. — Це... гість. Допоможи мені.

Саша кивнула, широко відчиняючи двері. Вони ввели Ігоря в хату, посадили на лаву біля столу. Ігор важко дихав, тримаючись за ногу.

— Зараз усе буде добре, — сказав Андрій, стягуючи рукавиці. — Зараз оброблю рану, дам поїсти.

Ігор підняв на нього очі, вдячні, втомлені.

— Ти ангел, хлопче, — прошепотів він. — Справжній ангел.

Андрій знизав плечима, пішов шукати аптечку. Саша стояла біля печі, дивлячись на незнайомця великими переляканими очима. Мовчала. У хаті пахло дровами і чимось ще, чужим, незнайомим. Ігор розстебнув куртку, зняв її, сидів у костюмі. Навіть у м'ятому, брудному костюмі він виглядав чужим у цій бідній хаті. Наче з іншого світу.

Андрій знайшов аптечку, стару жерстяну коробку з червоним хрестом. Усередині бинти, зеленка, вата, анальгін. Приніс, поставив на стіл.

— Треба штанину розрізати, — сказав він, дістаючи ножиці.

— Ріж, — кивнув Ігор. — Все одно зіпсовано вже.

Андрій розрізав тканину, оголив рану. Ігор засичав, зціпивши зуби.

— Боляче? — запитав Андрій.

— Терпимо, — видихнув Ігор.

Андрій змочив вату водою, обережно промив рану. Ігор побілів, вчепився в край столу, але не застогнав. Потім зеленка — пече, але треба. Потім бинт, туго, акуратно.

— Готово, — Андрій зав'язав вузол. — Зараз чаю принесу.

Поставив чайник на піч, дістав кружки. Саша підійшла тихо, смикнула його за рукав.

— Андрійку, а хто це? — прошепотіла вона.

— Потім поясню, — Андрій погладив її по голові. — Не бійся.

Чайник закипів, Андрій заварив чай, міцний, гарячий. Налив Ігорю, поставив на стіл. Ігор взяв кружку обома руками, пив маленькими ковтками. Очі заплющив блаженно.

— Дякую, — прошепотів він. — Давно так не пив.

Андрій дістав із холодильника вчорашню картоплю, хліб, сало. Не густо, але що є.

— Їжте, — сказав він, ставлячи тарілку перед Ігорем.

Ігор їв жадібно, не піднімаючи голови. Руки тремтіли, але він намагався не показувати.

— Доїв усе, — витер рот рукою. — Вибач. Напевно, невиховано так їсти... — пробурмотів він винувато.

— Та нічого! — Андрій махнув рукою. — Голодний, мабуть?

— Дуже, — кивнув Ігор.

Він відкинувся на спинку лави, заплющив очі. Обличчя розслабилося. Дихав рівно, спокійно. Саша підійшла до Андрія, знову смикнула за рукав.

— А він у нас ночувати буде? — прошепотіла вона.

Андрій подивився на Ігоря. Той сидів, не розплющуючи очей.