— спитала Ніна різко.
— Я ж не міг залишити її замерзати надворі.
Матвій присів, почухав собаку за вухом. Та висолопила язика й важко задихала, ніби дякувала йому всім своїм виглядом.
— Це жива істота, Ніно.
— А якщо вона небезпечна? Якщо вкусить Мишка? Ти можеш поручитися?
— Якби вона була зла, першою справою кинулася б на мене.
— Це не доказ.
Ніна стояла, вперши руки в боки, але в її погляді було не стільки роздратування, скільки страх і втома.
— Замкни її хоча б десь окремо.
— Не кажи дурниць. Вона замерзла.
— Це не дурниці, Матвію. Це наша дитина.
Вона притулилася до стіни, ніби сили раптом скінчилися.
— Собака повністю на тобі. Я б не залишала її поруч із Мишком.
— Усе буде добре, обіцяю.
Поки він говорив, собака вже перевернулася на спину, підставляючи живіт. Матвій чухав її, а на підлозі розтікалася маленька калюжка від розталого снігу.
— Ходімо, я тебе відведу, — м’яко сказав він Ніні.
Він підтримав дружину й провів її до спальні. Дім поступово стих. Собака більше не скавчала, дитина заснула, і Ніна нарешті заплющила очі.
Та сон не приніс їй спокою. Їй снилося, ніби по дому повзе величезна безформна тінь. Вона тікала сходами, але сходинки все не закінчувалися. Сил ставало дедалі менше, дихання рвалося, а тінь наближалася. Ніна озирнулася й побачила безліч нерухомих очей.
Вона завмерла, не в змозі поворухнутися.
І раптом істота закричала…
