— Я чую шарудіння. Треба перевірити.
Вона замовкла, прислухалася й зблідла ще дужче.
— Там хтось скавчить.
— Де?
— Надворі. Хтось скавчить біля дому.
Матвій остаточно прокинувся.
— Ти певна, що тобі не здалося?
— Встань і перевір. А я піду до Мишка. Мені тривожно.
Матвій накинув одяг, спустився вниз, відчинив двері й посвятив ліхтариком. На ґанку стояв собака — звичайна дворняга з темно-коричневою шерстю, занесена снігом. Вона тремтіла й жалібно скавчала.
— Ну що ти тут мерзнеш? — пробурмотів він. — Заходь.
Собака обережно переступила поріг.
— Давай, давай. Не стій. Зігрієшся.
Вона вбігла всередину, струшуючи з шерсті сніг. На підлозі відразу з’явилися мокрі сліди. Не затримуючись ні на кухні, ні в кімнаті, собака швидко пройшла далі — просто до дитячої.
За секунду пролунав крик Ніни:
— Матвію!
Він кинувся слідом і побачив дружину біля ліжечка. Обличчя її було бліде, змучене, зовсім не таке, як уранці. Хвороба витягувала з неї сили, і вся надія залишалася на цей дім, на тишу, на чисте повітря, на те, що далеко від міської метушні вона зможе одужати.
— Що цей собака робить біля нашої дитини?
