Життя без прикрас— Я чую шарудіння. Треба перевірити.
Вона замовкла, прислухалася й зблідла ще дужче.
— Там хтось скавчить.
— Де?
— Надворі. Хтось скавчить біля дому.
Матвій остаточно прокинувся.
— Ти певна, що тобі не здалося?
— Встань і перевір. А я піду до Мишка. Мені тривожно.
Матвій накинув одяг, спустився вниз, відчинив двері й посвятив ліхтариком. На ґанку стояв собака — звичайна дворняга з темно-коричневою шерстю, занесена снігом. Вона тремтіла й жалібно скавчала.
— Ну що ти тут мерзнеш? — пробурмотів він. — Заходь.
Собака обережно переступила поріг.
— Давай, давай. Не стій. Зігрієшся.
Вона вбігла всередину, струшуючи з шерсті сніг. На підлозі відразу з’явилися мокрі сліди. Не затримуючись ні на кухні, ні в кімнаті, собака швидко пройшла далі — просто до дитячої.
За секунду пролунав крик Ніни:
— Матвію!
Він кинувся слідом і побачив дружину біля ліжечка. Обличчя її було бліде, змучене, зовсім не таке, як уранці. Хвороба витягувала з неї сили, і вся надія залишалася на цей дім, на тишу, на чисте повітря, на те, що далеко від міської метушні вона зможе одужати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.