Життя без прикрасБіля вагона він обернувся до неї.
— Мамо, ти не думай, я на тебе не злюся. Справді. Мені тільки потрібен час.
— Розумію. — Наталія всміхалася крізь сльози. — Захочеш — зателефонуй. Я поруч, завжди.
Поїзд рушив. Вона залишалася на пероні, поки за поворотом не зникли червоні вогні останнього вагона.
Лише тоді Наталія повільно попрямувала до виходу. Почувалася так, наче її випатрали й залишили саму порожню оболонку.
Артем чекав біля вокзального виходу. Наталія здивувалася, побачивши його, і він пояснив, перш ніж вона встигла запитати:
— Мені твоя мама телефонувала. Подумала, що зараз тобі може знадобитися хтось поруч.
Наталія збиралася заперечити: не треба її жаліти, вона зуміє впоратися. Але слів не знайшлося. Вона підійшла до Артема, сховала обличчя в нього на грудях і заплакала. Він обійняв її, нічого не питаючи, і не відпускав, поки вона плакала.
— Поїдемо? — промовив він нарешті. — Я тебе додому відвезу.
— Тільки не туди. — Наталія підвела мокре від сліз обличчя. — Давай в інше місце. Мені байдуже куди, аби зараз не додому.
Артем кивнув і повів її до машини. Дорога виявилася довгою: місто залишилося позаду, за вікнами тяглися засніжені дороги, сонні села, чорні силуети лісу. Він не розпитував Наталію, лише зрідка стурбовано поглядав на неї й знову переводив погляд на дорогу.
Вони зупинилися біля невеликого заміського ресторану. Усередині пахло свіжою випічкою, горів камін. Майже всі столики були порожні: літня пара влаштувалася в кутку, а біля вікна молодий чоловік сидів із ноутбуком.
Для них знайшлося місце біля самого вогню. Наталії принесли глінтвейн, Артемові — каву. Змерзлі руки зігрівалися, і разом із ними потроху відтаювало щось усередині.
— Хочеш розповісти? — запитав Артем.
За цю добу Наталія розповідала все вже вдруге. Тепер не доводилося змушувати себе вимовляти слова: вони складалися самі, і тягар на серці з кожним із них трохи меншав. Артем не перебивав. На вилицях у нього напружувалися жовна.
Навіть коли вона закінчила, він ще довго дивився в камін.
— Тепер мені зрозуміло.
— Що саме?
— Чому Журба так змінився. Сімнадцять років із цією таємницею… Він же з нею засинав, із нею вставав, нікуди від неї не міг утекти. Таке роз’їдає зсередини. Людина сама не помічає, як стає чудовиськом.
— Ти хочеш його виправдати? — Наталія похитала головою.
— Ні, я намагаюся зрозуміти причину. Виправдовувати тут нічого: ні того, як він тобою розпоряджався, ні принижень, ні зрад. Але я починаю розуміти, з чого все виросло. Він відчував провину, був безсилий щось змінити. Того, що сталося, вже не можна було виправити.
Наталія зробила ковток. Пряне тепло глінтвейну розлилося тілом.
— А в мене навіть ненавидіти його не виходить. Ось що дивно. Здавалося б, після всього… Але він же теж постраждав. По-своєму, але постраждав. Я не кажу, що від цього він став хорошим. Тільки тепер бачу в ньому людину. Людину, яка не витримала.
Артем узяв її за руку.
— А сама ти витримуєш?
Вона подивилася на нього. Він з’явився саме тоді, коли був так потрібен; двадцять років чекав і досі нічого не попросив у відповідь.
— Не можу зрозуміти, — зізналася Наталія. — Бувають дні, коли я собі здаюся сильною. Думаю: хоч би що ще сталося, витримаю. А потім хочеться лягти й більше вже не підводитися.
— Після того, через що ти пройшла, це зрозуміло.
— Артеме, але тебе що тримає? — Вона стиснула його пальці. — Чому ти досі не пішов? Зі мною самі біди, одне з’ясування стосунків за іншим. Нормальна людина від усього цього давно втекла б.
Усмішка в нього була все та сама, знайома з юності.
— Отже, нормальним мене не назвеш. А ще я тебе кохаю. І двадцять років тому кохав, і тепер кохаю. Хоч би що сталося далі, це залишиться.
Наталія дивилася на нього й відчувала, як піддаються останні стіни, за якими вона стільки часу ховалася. Ще залишалися перепони, але й вони вже зрушили з місця.
— Мені страшно, — прошепотіла вона.
— Через що?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.