Він обернувся.
— Зараз підійду.
Віра всміхнулася.
— Іди, голово.
— У старому светрі, — сказав він.
— У найдоречнішому.
Він попрямував до дверей, але на півдорозі зупинився й озирнувся.
— Віро.
— Так?
— На наступну зустріч випускників я, мабуть, теж прийду в ньому.
Вона тихо розсміялася.
— А я принесу той блокнот. Про всяк випадок.
Артем уперше за весь цей час засміявся вільно — неголосно, коротко, але без тягаря. Потім увійшов до центру, де на нього вже чекали люди, документи, недороблені стіни, чужі труднощі й робота, яку неможливо виконати одним красивим жестом.
Віра залишилася у дворі ще на хвилину. Вона дивилася на будівлю, яку Гліб хотів перетворити на чергове джерело грошей, а Артем — на місце, де нікого не називатимуть невдахою через старий одяг, бідність, слабкість чи страх. І вперше за багато років шкільне минуле перестало здаватися їй темним коридором без виходу.
Воно стало дверима, які нарешті відчинили.
Не гучно. Не відразу. Не без болю.
Але відчинили.
