На знайомстві з родиною наречений зажадав, щоб я оплатила спільний рахунок, але моя відповідь змінила атмосферу за столом

Оксана поправила ремінець сумки на плечі. Вона подивилася на Павла, кивнула на залишену тисячу.

— Тут — за мій салат і чай, а решта — вам на чай за чудову роботу. Приємно було познайомитися з вашим закладом. Дякую вам.

— Гарного вечора, — цілком щиро відповів Павло, одним оком і далі стежачи за тим, як Лариса Петрівна намагається вмовити адміністратора зробити їм знижку.

Оксана розвернулася й пішла до виходу. Її крок був рівний і впевнений. Вона не озиралася, а за її спиною наростала паніка. Адміністратор чемно, але непохитно вимагав оплати.

Лариса Петрівна верещала, що це свавілля і вона скаржитиметься в усі інстанції. Максим і далі кашляв, розмазуючи по футболці липкий сік. Услід Оксані летіли розпачливі, сповнені паніки крики нареченого.

Він намагався прорватися крізь широкі груди охоронця, але його вправно відтіснили назад.

— Оксано! Оксано, зачекай! Повернися, заплати, нас же не випустять! Оксано, у мене картка заблокована!

Дівчина штовхнула важкі дубові двері й вийшла на освітлену ліхтарями вулицю. Прохолодний вечірній вітер миттєво остудив розпашіле обличчя.

Оксана глибоко вдихнула. Повітря здавалося неймовірно легким і смачним. Жодних зобов’язань, жодних чужих кредитів, жодних грядок і студентів-переростків.

Діставши телефон просто на сходах ресторану, вона відкрила список контактів. Знайшла номер Артема, а телефон уже почав розриватися від вхідного дзвінка. Один рух пальцем — і абонент вирушив у вічний блок…

Туди ж полетів і номер Лариси Петрівни, про всяк випадок. Під’їхало жовте таксі. Оксана сіла на заднє сидіння, назвала адресу й відкинулася на підголівник.

Машина плавно рушила, відвозячи її подалі від «Морської перлини» та її мешканців. Вона дивилася у вікно на миготливі вогні міста й усміхалася.