За тиждень Марина без обговорень вибудувала новий розпорядок. Уже на третій день вона помітила, що Олексій до десятої ранку нічого не їсть: Галина приходила пізніше, а сам він не хотів спускатися на порожню кухню. До обіду він ставав дратівливим і їв із голодом людини, яка пропустила сніданок. На четвертий ранок Марина приготувала яєчню, постукала, дочекалася відповіді, поставила тарілку на його стіл о чверть на дев’яту й пішла без пояснень. Подяки не було. Зате наступного дня на той самий час двері кабінету вже були відчинені.
Відчинені двері були єдиним підтвердженням, якого їй було потрібно. Олексій не любив визнавати потребу навіть у простих речах, тож Марина не змушувала його формулювати прохання. Вона також не перетворювала сніданок на послугу, за яку належиться емоційна плата. Тарілка з’являлася в один і той самий час, він їв, а потім день тривав далі. Саме повторюваність поступово створювала безпеку, якої раніше не було ні в одного з них.
Увечері вона читала. Економічні огляди змінювалися юридичними документами, розділи книжок — новими розрахунками. Один довгий правовий текст виявився настільки щільним, що наприкінці рябіло в очах уже в самої Марини. Олексій іноді переривав читання, щоб уголос сформулювати думку, і не вимагав відповіді. Марина вміла чекати, не перетворюючи паузу на незручність. Їхні розмови теж залишалися короткими: точне запитання, точна відповідь, жодних обов’язкових люб’язностей. Такий спосіб спілкування пасував обом. Дівчина поступово розрізняла відтінки його мовчання, а він, схоже, переконувався, що поруч із нею не потрібно щохвилини захищатися від нав’язливої участі.
На восьмий день звичний порядок несподівано обірвався. Уранці двері Олексія виявилися замкненими. На перший стукіт ніхто не відповів, після другого з кімнати різко долинуло, що сніданок не потрібен. Марина залишила тарілку біля порога й пішла. До обіду він так і не з’явився. Валентина Павлівна, яка сиділа за кухонним столом із незвично прямою спиною, сама пояснила причину: на ці дні припадають роковини аварії. Щороку син на добу чи дві відгороджується від усіх. Господиня попросила не заходити, якщо він не покличе. Марина відповіла, що й без прохання не стане порушувати зачинені двері.
Однак близько пів на десяту вечора тиша за стіною стала іншою. Зазвичай звідти долинали клавіші, шарудіння паперу або ледь чутна музика. Тепер не було нічого. Марина постукала й сказала, що не ввійде, а лише запропонує вибір: вона може почитати вголос або посидіти в коридорі, якщо йому важливо знати, що неподалік є людина. Відповіді довго не було. Потім клацнув замок, і двері прочинилися приблизно на третину.
У кімнаті не горіло світло. Олексій розвернув візок до темного вікна й звелів їй піти. Марина не сперечалася. Вона внесла стілець, поставила його біля стіни на шанобливій відстані й сіла. Хвилин двадцять вони мовчали. Уміння бути поруч, не забираючи чужого повітря, Марина набула ще в дитинстві, коли будь-який простір доводилося ділити з десятками інших дітей. Тепер воно виявилося важливішим за будь-які втішальні фрази.
Нарешті Олексій заговорив, не обертаючись. В аварії загинув його батько; сам він отямився в лікарні через чотири дні. Лікарі сказали, що батько помер одразу й не страждав, ніби ця подробиця могла полегшити провину. Не полегшила. За кермом був Олексій. Він щойно отримав права, йому було вісімнадцять, а втомлений після дороги батько попросив змінити його. Марина не сказала, що все розуміє, бо не могла розуміти цього досвіду. Вона вимовила лише: «Я чую». Напружені плечі Олексія ледь помітно опустилися, і в стіні, якою він оточив себе, з’явилася перша крихітна тріщина…
