Наступного дня Олексій повернувся до звичної стриманості. Він працював, поїв на кухні й знову відповідав коротко, ніби нічної розмови не існувало. До нічної бесіди Марина не поверталася. За чаєм вона гортала блокнот, а Олексій раптом запитав, що там намальовано. Почувши про олівцеві начерки, він попросив показати. Марина не відразу посунула блокнот через стіл: малюнки були тією частиною життя, яку вона нікому не показувала. Усе ж відмова виглядала б неприродно, і вона дозволила йому перегорнути сторінки.
Там не було завершених картин. Руки, віконні рами, випадковий кіт на підвіконні, помічений із вікна транспорту, обличчя без подробиць — Марина малювала, щоб око вчилося бачити, а рука не забувала поміченого. Олексій розглядав аркуші повільно й без жартів. Повернувши блокнот, сказав лише: «Непогано». У його виконанні це звучало не як люб’язність, а як чесна оцінка. На обличчі на мить з’явилася незавершена усмішка. Марина вже починала розпізнавати такі рухи, які він обривав раніше, ніж вони ставали явними.
Коли після обіду вона мила чашки, Олексій затримався біля кухонних дверей. Він повернувся до вчорашнього вечора й визнав, що Марина правильно зробила, постукавши. Дівчина не обернулася й не надала цій фразі нарочитої значущості. Вона лише відповіла, що зрозуміла. Візок м’яко від’їхав коридором. Марина залишилася біля мийки й подумала, що маленька тріщина в його захисті не зникла вранці. Олексій знову прикрив її звичною холодністю.
Наприкінці третього тижня Марина знала його розпорядок краще, ніж він припускав. Олексій пив міцну каву без цукру й дратувався від самого вигляду розчинної. З дев’ятої до другої працював, потім робив перерву й повертався до ноутбука з п’ятої до восьмої. Щосереди приїздив фізіотерапевт Дмитро — кремезний небагатослівний чоловік. Після занять Олексій бував виснаженим і особливо різким. У такі вечори Марина не стукала, а залишала матеріали біля дверей. Вона також помітила, що він не терпить телевізора, зате іноді вмикає ледь чутну інструментальну музику.
Усі ці відомості вона збирала без розпитувань. Дитячий будинок навчив спершу спостерігати за чужим простором і лише потім вирішувати, чи можна в ньому говорити. Олексій, вочевидь, вивчав її тим самим способом. Якось замість чергової статті він зняв зі стелажа старий роман і простягнув Марині. Вона не читала цієї книжки ні в школі, ні пізніше. Увесь вечір дівчина вимовляла текст уголос, а Олексій сидів із заплющеними очима. Вона вже вміла відрізняти сон від зосередженого слухання: уві сні його голова трохи схилялася, тепер же він зберігав напружену нерухомість.
Коли розділ закінчився, Олексій не попросив продовжити. Він запитав, чому Марина жодного разу не з’ясовувала подробиць аварії. Більшість людей, почувши навіть невелику частину, починали допитуватися — зі співчуття чи зі звичайної цікавості. Марина закрила книжку й відповіла, що він сам розповів рівно стільки, скільки хотів. Олексій визнав, що вона справді не схожа на більшість його відвідувачів. Потім без жодного переходу запитав, чи не почувається вона самотньою в цьому домі. Запитання виявилося настільки особистим, що вимагало правдивої відповіді…
