Марина сказала, що самотність їй знайома, але не лякає. У дитячому будинку по-справжньому наодинці залишитися було неможливо: поруч постійно хтось розмовляв, сперечався, плакав або шумів. Справжню порожнечу вона виявила пізніше, в орендованій кімнаті. Тоді й зрозуміла, що тиша буває різною. Одна змушує людину стискатися, інша дає вперше почути власні думки. Олексій запитав, яка тиша живе тут. Марина відповіла не відразу. У цьому домі вона зустріла третій вид, для якого поки що не знайшла слова.
Її відповідь не була спробою сподобатися. Марина справді ще не розуміла, чому мовчання поруч з Олексієм не тисне й не вимагає втечі. У ньому зберігалася напруга, але не було порожнечі. Вони могли перебувати в одній кімнаті, не доводячи права на присутність і не розважаючи одне одного. Можливо, тому запитання виявилося таким важливим для обох: воно перевіряло, чи стало спільне мовчання формою довіри раніше, ніж вони наважилися назвати довіру вголос.
Він узяв книжку, подивився на обкладинку й попросив читати далі. Ще близько години Марина продовжувала, аж поки голос не почав сідати. Вона намагалася не звертати уваги, але Олексій почув перші хрипкі ноти й зупинив читання. Дівчина запевнила, що все гаразд. Він заперечив, звелів випити води й не сперечатися з очевидним. Марина тихо всміхнулася й підвелася. Біля дверей Олексій знову повернувся до розмови про третю тишу. Не дивлячись на неї, він припустив, що її можна назвати «не чужою».
Ці два слова супроводжували Марину до кухні. Вона пила воду біля темного вікна й подумки повторювала їх. Визначення здавалося надто точним для людини, яка три тижні натягувала довкола себе колючий дріт. Піднявшись назад, Марина помітила, що після читання двері його кімнати вперше залишилися відчиненими. Олексій уже працював і не підвів голови, коли вона побажала доброї ночі. Він відгукнувся коротко, але двері так і не зачинив.
О третій ночі Марину розбудив глухий удар, а слідом — стримана лайка. Під дверима Олексія виднілася смуга світла. На стукіт він напружено відповів, що все нормально. Марина зауважила: нормальним не назвеш падіння важкого предмета посеред ночі, і попросила дозволу ввійти. Олексій довго мовчав, потім погодився. Біля стелажа на підлозі лежав цілий ряд книжок. Він намагався дістати верхній том, не розрахував рух і звалив решту.
Марина не запропонувала допомогу тоном, від якого він негайно замкнувся б. Вона запитала, за яким принципом стояли книжки, і почала збирати їх. Олексій пояснив, що автори розташовані за абеткою, іноді вказував, що поставити лівіше, і стежив за відновленням порядку. За чверть години полиця знову виглядала як раніше. Тоді Марина дістала тонку збірку віршів, через яку все й сталося, і передала йому.
Тримаючи книжку на колінах, Олексій несподівано зізнався, що іноді згадує батька вночі. У дитинстві, коли син хворів, той читав йому вірші. Олексій назвав цю прив’язаність дурною для двадцятичотирирічного чоловіка, але Марина заперечила: вік не робить дорогі спогади безглуздими. Він помовчав, а тоді нагадав, що їй було п’ять, коли вона опинилася в дитячому будинку. Від батьків Марина зберегла лише запах маминих парфумів. Цього було болісно мало; більше нічого не лишилося. Олексій кивнув так, як кивають люди, що розуміють марність утішань…
