Перш ніж відпустити її, Олексій запевнив, що впорається. Марина не сперечалася й пішла до себе. Лежачи з розплющеними очима, вона думала про те, як обережно він носить у собі багатошаровий біль. Ззовні все вирівняне, закрите й майже непомітне, але тягар проступає в кожному раптовому мовчанні. Марина ще не уявляла, чим може допомогти, зате вперше ясно зрозуміла: вона не збирається їхати. Уже не тому, що їй нікуди йти. Будинок, нічний коридор і чоловік зі збіркою віршів потроху ставали тим самим «не чужим», яке вона шукала, не вміючи назвати.
Минуло шість тижнів. У домі виник ритм, якого ніхто наперед не встановлював. Уранці Марина й Олексій снідали разом, потім він займався роботою, а вона знаходила собі справи. Валентина Павлівна попросила розібрати коробку з документами, до якої не торкалася два роки. Увечері вони читали, іноді після цього розмовляли, а іноді лише спокійно мовчали. Господиня спостерігала за змінами на відстані. Часом Марина ловила її оцінювальний погляд і не відводила очей. Першою відверталася Валентина Павлівна.
Однієї середи після важкого заняття з Дмитром Олексій був не сердитий, а незвично тихий. Марина поставила поруч каву й пішла. Близько восьмої він сам відчинив двері й попросив сьогодні не читати, а зайти. На столі лежав аркуш паперу, що прикривав якийсь предмет. Марина сіла на звичний стілець, не намагаючись роздивитися сховане. Олексій повідомив, що фізіотерапевт помітив прогрес. Якщо зберегти темп, приблизно за місяць можна буде почати заняття з милицями. Не ходити, а лише встати з опорою, утримуючи вагу на руках. Шість років Олексій чув обережні формулювання — «можливо», «ймовірно», «побачимо». Тепер уперше з’явився конкретний термін.
Марина спокійно назвала новину доброю, не перетворюючи можливість на обіцянку. Тоді Олексій зсунув папір. Під ним виявилася стара класна фотографія. Він знайшов знімок під час прибирання столу й сказав, що це їхній десятий «Б», а йому на фото шістнадцять. Марина побачила три ряди школярів і миттю знайшла себе в другому, крайньою праворуч, із косою через плече. Олексій сидів попереду впівоберта, ніби вже збирався піти. Серце в неї пришвидшилося, але обличчя залишилося спокійним.
Олексій простягнув фотографію й уважно спостерігав. Марина зрозуміла: ще одна ухильна фраза лише посилить підозру. Вона поклала знімок на стіл і сказала, що вчилася в цьому класі. Олексій довго переводив погляд із фотографії на неї. Потім тихо вимовив забуте прізвисько — Мала. Так Марину називали через невисокий зріст. Він запитав, чи знала вона з першого дня. Отримавши підтвердження, замкнувся й зажадав пояснити, чому шість тижнів вона мовчала.
Знімок пов’язував різні відтинки часу, які раніше існували окремо. На ньому Олексій іще ходив, Марина жила серед однокласників, а аварія залишалася невідомим майбутнім. Тепер фотографія лежала на столі поруч із робочими розрахунками, а двоє людей дивилися одне на одного крізь роки, про які майже нічого не знали. Тому її мовчання могло здаватися і обережністю, і обманом. Марина розуміла обидва тлумачення й була готова прийняти його недовіру.
Марина розповіла все без виправдань. Оголошення трапилося випадково; чий це будинок, вона не знала, доки не переступила поріг його кімнати. Упізнавши шкільного знайомого, злякалася, що зізнання сприймуть як розрахунок або заздалегідь підготовлену спробу наблизитися до заможної родини. Олексій запитав, чи пам’ятає вона його самого. Марина перелічила: парта біля вікна, фізика, відповіді з місця, роздратування вчительки Лідії Степанівни, яка стукала указкою, домагаючись, щоб учень підвівся. Потім додала, що перед одинадцятим класом Олексій зник і всім повідомили про домашнє навчання. Він відвернувся й сказав, що в серпні сталася аварія, після якої три місяці провів у лікарні. Марина чекала, розуміючи, що подальші слова можуть відкрити минуле, яке обоє надто довго тримали при собі…
