За обідом Марина сиділа на кухні сама. Галина поставила тарілку й повернулася до роботи, Валентина Павлівна з’явилася лише для того, щоб налити кави й переконатися, що в кімнаті є все необхідне. Кожен мешканець будинку рухався власною траєкторією й майже не втручався в чужу. Після їжі Марина піднялася до Олексія. Цього разу він працював: екран був заповнений таблицями, цифрами й графіками. Почувши запитання, чи потрібна конкретна допомога, чи досить самої її присутності, Олексій відповів, що марна присутність перетворює людину на декорацію, а декорації йому не потрібні.
Розмова зайшла в глухий кут. Тоді він несподівано запитав, чи вміє Марина читати вголос. Дівчина сухо запевнила, що читає не по складах і без нарочитої виразності, доречної для дитячого ранку. Олексій пояснив: після двох операцій його очі надвечір швидко втомлюються. Він не сліпий, але кілька годин за монітором роблять подальшу роботу майже неможливою. Іноді потрібно прочитати документи, статті або книжку, поки він слухає й диктує нотатки. Марина погодилася приходити після вечері. Уже біля виходу Олексій поставив іще одне запитання — чи здатна вона сидіти поруч і не заповнювати кожну паузу словами. Вона чесно відповіла, що не знає, але спробує навчитися.
На початку дев’ятої біля її дверей з’явилася стос роздруківок без записки. Двадцять сторінок економічного аналізу були повні незнайомих термінів і чисел. Марина принесла їх до кабінету й почала читати рівним голосом. Вона не намагалася показати розуміння там, де його не було, зате уважно вимовляла назви, не плутала цифри й не калічила складних слів. Час від часу Олексій зупиняв її, надиктовував щось у телефон і просив продовжити. Він дивився у вікно, а вона стежила за рядками. За годину остання сторінка лягла на стіл.
Читання виявилося першим спільним заняттям, у якому ролі були зрозумілі без додаткових домовленостей. Марина давала голос тексту, Олексій вибудовував із почутого висновки. Коли він казав «стоп», вона не квапила й не намагалася зазирнути в записи. Коли просив продовжити, знаходила потрібний рядок без метушні. У цій діловій простоті зникала безглуздість первісної пропозиції про одруження. Поки що вони були лише двома людьми, які розв’язували одне конкретне завдання.
Закінчивши роботу, Олексій поцікавився, чому Марина покинула педагогічний коледж. Вона пояснила: підробіток перестав покривати витрати, і довелося вибирати. Про сам відхід вона не шкодувала, однак інколи думала, що за інших обставин могла б закінчити навчання. Коли Олексій запитав, чи не хотіла б вона повернутися, Марина нагадала, що вони знайомі менше доби і вона поки що не вирішила, які частини свого життя готова йому довірити. Він визнав таку обережність розумною. У його погляді й далі зберігалася настороженість, але холодного прицілу, з яким він зустрів її вранці, стало трохи менше.
Побажавши одне одному доброї ночі, вони розійшлися. Біля своїх дверей Марина зупинилася й прихилилася до одвірка. Тепер вона могла зізнатися хоча б самій собі: голос Олексія вона впізнала раніше, ніж роздивилася його обличчя. За сім років шкільний хлопець змінився сильніше, ніж це можна було пояснити самим дорослішанням. Він виглядав не старшим, а жорсткішим — так змінюються люди, які пережили біль і замкнули його всередині. Марина не збиралася повідомляти, що пам’ятає його. Можливо, зізнання ніколи не знадобиться.
Вона лягла, не переодягаючись, і довго дивилася в стелю. Попереду був перший повний день, потім другий, і ніхто не міг сказати, на що перетвориться це знайомство. Але вперше за багато місяців думки не крутилися довкола чергової плати за кімнату. Під дахом чужого будинку виникло незвичне відчуття стійкості, хай поки що воно трималося лише на обіцянці жінки, мовчанні її сина й двох сумках, поставлених біля шафи…
