Валентина Павлівна повела Марину на кухню й дорогою пояснила устрій будинку. Прибиранням тричі на тиждень займається Галина — приходяща помічниця з багаторічним стажем. Марину ніхто не збирається перетворювати на прислугу: її місце поруч з Олексієм, а не серед каструль і ганчірок. Господиня кілька разів підкреслила цю різницю. Після короткого знайомства з кухнею Марина вирушила назад. Цього разу вона поїхала громадським транспортом і всю дорогу дивилася на власне відображення в темному склі, перебираючи майбутні справи: повідомити господині кімнати про переїзд, зібрати нечисленні речі й вирішити, чи відпрацьовувати останню зміну в кафе.
Думки постійно поверталися до Олексія. Марина згадувала його голос, холоднувату манеру говорити й той миттєвий проблиск упізнавання, який, можливо, їй лише привидівся. Вона була певна, що сама впізнала шкільного знайомого відразу. Він колись сидів біля вікна впівоберта до класу й навіть серед однокласників виглядав зайнятим власною думкою. Тепер до колишньої відстороненості додалося щось важке, пережите й ретельно приховане. Марина вирішила поки що не говорити про минуле. Це знання належало їй, і вона ще не розуміла, чи принесе зізнання користь, чи лише викличе нову недовіру.
Наступного дня близько пів на дванадцяту Марина знову стояла біля воріт. Усе її майно вмістилося у дві сумки. У великій спортивній, що залишилася ще з часів дитячого будинку, лежав одяг. В іншій — книжки, блокнот з олівцевими начерками, стара горнятко з відбитою ручкою й єдина фотографія, на якій Марина була знята не в однаковій казенній формі. Двері відчинила Галина — кремезна ділова жінка років сорока з натрудженими руками. Вона повідомила, що Валентина Павлівна веліла показати новій мешканці кімнату, провела Марину нагору й одразу пішла займатися своїми справами. Підняти сумки Марині ніхто не запропонував, та вона цього й не чекала.
Розкласти речі вдалося швидко. Кілька суконь і сорочок зайняли лише частину шафи, книжки вмістилися на столі, горнятко стало поруч. Фотографію Марина сховала в шухляду не зі сорому, а тому, що не хотіла відповідати на запитання незнайомих людей. Блокнот залишила на видноті. Після цих простих дій кімната вперше перестала виглядати готельною. Невдовзі пролунав стукіт. За дверима стояв Олексій; його візок рухався коридором майже беззвучно, тож Марина не почула наближення.
Він запитав, чи все готово, повідомив, що обід принесуть о першій, а за бажання можна раніше скористатися кухнею. Потім затримав погляд на горнятку й незворушно уточнив, невже Марина спеціально везла річ із відбитою ручкою. Вона пояснила, що товсті стінки добре зберігають тепло. Олексій відповів тим самим словом, яке напередодні почув від неї: «Логічно». Марина ледь не всміхнулася. Після короткої паузи вона зізналася, що не уявляє, який вигляд має мати їхнє звичне спільне життя, і попросила відразу назвати правила, якщо вони існують.
Олексій перелічив кілька умов. До його кімнати не можна заходити без стуку, речі там не можна переставляти, а ще не можна вдавати, ніби все добре, якщо це не так. Він запевняв, що помічає брехню. Останньою прозвучала вимога не робити візок головним предметом кімнати й не дивитися на нього з ретельно приховуваним співчуттям. Марина пообіцяла постаратися бачити перед собою людину, яка їй поки що не надто подобається. Така відповідь виявилася чеснішою за будь-яку ввічливість. Олексій погодився й безшумно поїхав коридором, залишивши її розмірковувати про правила, яких у цьому домі було менше, ніж невисловлених очікувань…
